Дисертації ЕПФ, правові науки
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Адміністративно-правове забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби(2024) Ківало, Людмила Вікторівна; Kivalo, Liudmyla V.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – право (галузь знань 08 – Право). – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса, 2024. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню питань, що стосуються адміністративно-правового забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби. До методологічних засад дослідження адміністративно-правового забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби віднесено: 1) використання системного підходу з урахуванням специфіки об’єкта дослідження; 2) використання комплексного підходу з урахуванням специфіки об’єкта дослідження; 3) використання термінології. Ці методологічні засади були використані при формуванні структури дисертаційного дослідження, де: в першому розділі роботи розкрито зміст основних понять, що закладаються в основу дослідження – «публічна служба», «публічний службовець», «матеріальні, процедурні, процесуальні адміністративні норми і правовідносини», «судовий захист» та «публічно-правовий спір» і «адміністративно-правове забезпечення судового захисту особи»; в другому розділі роботи розкриті особливості матеріального і процедурного адміністративно-правового регулювання службових відносин; в третьому розділі дисертації розкрито специфіку процесуального адміністративно-правового регулювання порядку розгляду адміністративними судами спорів з приводу звільнення особи з посади публічної служби. Запропоновано авторське визначення публічної служби, під якою слід розуміти: по-перше, професійну діяльність суддів, прокурорів, осіб на посадах державної служби, включаючи військову службу, а також осіб на посадах місцевого самоврядування, які передбачені абзацом четвертим частини першої статті 3 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування»; по-друге, діяльність на політичних посадах в органах державної влади та місцевого самоврядування (народні депутати, міністри і їх заступники, урядові уповноважені, депутати місцевих рад і ін.); по-третє, патронатну службу в органах публічної влади (радники, консультанти і ін.); по-четверте, альтернативну (невійськову) службу. Наголошено, що при характеристиці правового статусу публічного службовця, а також особливостей його участі в адміністративних правовідносинах, необхідно розрізняти між собою, по-перше, матеріальні, процедурні і процесуальні норми адміністративного права, по-друге, матеріальні, процедурні і процесуальні адміністративні правовідносини. Зокрема, матеріальні норми – це норми, які фіксують (закріплюють) певний правовий стан, систему органів, перелік санкцій тощо. Процедурні норми – це норми, які спрямовані на забезпечення позасудової реалізації правового статусу суб’єкта права (наприклад, процедура звернення з заявою до адміністративного органу та порядок її розгляду). Процесуальні норми – це норми, які забезпечують судовий розгляд справи (правопорушення чи правового спору). Відповідно, суспільні відносини, які виникають під час реалізації вище озвучених норм адміністративного права, теж будуть поділятись на матеріальні, процедурні і процесуальні правовідносини. Доведено, що правовий захист публічних службовців від незаконного звільнення це комплекс судових і позасудових засобів, механізмів і процедур передбачених чинним законодавством, які спрямовані на усунення та вирішення публічно-правового спору щодо звільнення особи з посади публічного службовця, а судовий захист публічних службовців від незаконного звільнення з посади це комплекс судових засобів, механізмів і процедур передбачених КАС України, які спрямовані на усунення та вирішення публічно-правового спору щодо звільнення особи з посади публічного службовця. Публічно-правовий спір з приводу звільнення особи з посади публічної служби, характеризується змістом, який складається із трьох елементів: а) сторони (суб’єкти) спору – це учасники службових правовідносин, де один із учасників правовідносин наділений владними поважаннями стосовно звільнення з посади публічної служби іншого учасника (підлеглу особу); б) предмет спору – це рішення суб’єкта, який наділений владними повноваженнями в сфері службових правовідносин щодо звільнення підлеглих осіб, яке, на думку іншого учасника правовідносин (підлеглої особи), порушує його права, свободи і законні інтереси; в) підстави виникнення спору – сукупність фактичних та юридичних обставин, що вказують на ймовірне порушення прав, свобод та законних інтересів особи, яка була звільнена з посади публічної служби. Відповідно, ці підстави поділяються на два види: 1) матеріальні – це фактичні або юридичні обставини, які вказують на ймовірне порушення прав, свобод та законних інтересів особи, яку звільнили з посади публічної служби; 2) процесуальні – це юридична обставина, яка свідчить про факт звернення особи до адміністративного суду за захистом. Запропоновано авторське визначення службової дисципліни: «Службова дисципліна – це неухильне додержання обмежень, які закріплені антикорупційним законодавством, та сумлінне виконання службових обов’язків, які передбачені нормами національного законодавства, правилами внутрішнього службового розпорядку, положеннями про структурні підрозділи державних органів, посадовими інструкціями, Присягою державного службовця, а також містяться в контракті про проходження державної служби». Це визначення розкриває як зв’язок службової дисципліни із адміністративно-правовим статусом публічного службовця, так і зв’язок службової дисципліни із дисциплінарною відповідальністю публічного службовця у вигляді звільнення з посади публічної служби. Запропоновано авторське визначення поняття «незаконне звільнення особи з посади публічної служби», під яким слід розуміти підтверджений судовим рішенням факт порушення прав, свобод і інтересів публічного службовця в службових правовідносинах, який набув свого прояву в порушенні: а) загальних підстав та/або процедури звільнення особи з посади публічної служби на загальних підставах; б) підстав та/або процедури притягнення публічного службовця до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з посади. Виокремлено особливості розгляду та вирішення спорів щодо незаконного звільнення особи з публічної служби, які притаманні даній категорії справ, а саме: а) ці спори відносяться до публічно-правових спорів, пов’язаних з публічною службою; б) ці спори є складним явищем, яке включає в себе публічно-правові аспекти і акцентує зусилля на захисті прав громадян, зайнятих у секторі публічного управління; в) розгляд та вирішення таких адміністративних справ здійснюється адміністративними судами; г) темпоральні межі звернення до адміністративного суду стосовно звільнення з публічної служби – місяць; ґ) це справи незначної складності; д) як правило, ця категорія справ розглядається в порядку спрощеного провадження; е) процесуальний статус учасників цих спорів має свої характерні особливості, обумовлені поєднанням елементів загальної та спеціальної правосуб’єктності; є) ці спори виникають внаслідок конфлікту між публічним службовцем, незаконно відстороненим від виконання своїх обов’язків, та органом публічної влади тощо.Документ Цивільно-правове регулювання надання фінансових послуг в Україні(2023) Святошнюк, Сергій Сергійович; Sviatoshniuk, Serhii S.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 08 «Право» спеціальності 081 «Право». – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2023. Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права комплексним правовим дослідженням особливостей цивільно-правового регулювання надання фінансових послуг в Україні, на основі якого розроблено нові наукові положення та внесено пропозиції з удосконалення правового регулювання відповідних суспільних відносин. Обґрунтовано висновок, що механізм цивільно-правового регулювання надання фінансових послуг – це зумовлена особливостями предмету і методу цивільно-правового регулювання система цивільно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється спеціально-юридичний вплив на поведінку учасників правовідносин, в рамках яких надаються фінансові послуги. Доведено, що правові засоби, які входять до вказаної системи, можна поділити на регулятивні та охоронні. Регулятивні використовуються завжди, охоронні – лише за необхідності, у разі порушення або загрози порушення прав та законних інтересів учасників правовідносин, в рамках яких надаються фінансові послуги. До регулятивних відносяться: норми цивільного права, які закріплені у нормативно-правових актах і визначають модель поведінки суб’єктів цивільного права у відповідних обставинах; принципи надання фінансових послуг; договір про надання фінансових послуг як юридичний факт, на підставі якого виникає договірне зобов’язання з надання фінансових послуг; договірне зобов’язання з надання фінансових послуг. До охоронних відносяться: порушення договірного зобов’язання з надання фінансових послуг як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини, в рамках яких здійснюється захист прав та інтересів управомоченого суб’єкта і покладається відповідальність на правопорушника. З’ясовано, що характерною особливістю правового регулювання надання фінансових послуг в Україні є поєднання приватно-правових та публічно- правових засобів впливу на поведінку учасників відповідних правовідносин, що, своєю чергою, зумовлює особливості юридичних механізмів захисту прав учасників зазначених правовідносин, які полягають, з одного боку, у високому ступені державного контролю та нагляду за діяльністю фінансових установ, з другого – у закріпленні на законодавчому рівні можливості замовників (клієнтів, споживачів) фінансових послуг захищати свої права та інтереси як у судовому, так і у поза судовому порядку. Так, замовники (клієнти, споживачі) фінансових послуг можуть захищати свої права шляхом досудового вирішення спорів щодо надання фінансових послуг, звернення до суду та інших уповноважених органів. При цьому важливим є те, що замовник має право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення його прав та законних інтересів, серед яких одним із основних є право на отримання повної та достовірної інформації про фінансову послугу та про її надавача, що є достатньою для прийняття замовником рішення про отримання такої послуги або відмову від її отримання. Обґрунтовано висновок, що такі ознаки, як нематеріальність, нетранспортабельність та незбережність, властиві всім фінансовим послугам. Такі ж ознаки, як невіддільність, непостійність якості послуги, є характерними для окремих видів фінансових послуг, які охоплюються поняттям «традиційні». На відміну від них, цифровим послугам властиві ознаки віддільності та постійної високої якості, що й відрізняє їх з-поміж інших фінансових послуг. З’ясовано, що практичне значення поділу фінансових послуг на види полягає в тому, що кожний вид фінансових послуг відрізняється специфічним регулюванням, з відповідними вимогами щодо надавачів послуг стосовно їх авторизації, щодо клієнтів (споживачів), щодо порядку надання фінансових послуг, щодо реалізації наглядових на контролюючих функцій відповідних органів за додержанням вимог законодавства у сфері надання фінансових послуг тощо. Обґрунтовано висновок, що категорія «фінансовий засіб» є ширшою ніж категорія «фінансовий актив», тому що охоплює собою також банківські метали та фінансові інструменти. Тому визначення поняття фінансової послуги у Законі України «Про фінансові послуги та фінансові компанії» від 14.12.2021 р. як операції з фінансовими засобами значно розширює можливості учасників ринку фінансових послуг. Констатовано, що визначення поняття «фінансові інструменти» у законодавстві України є фрагментарним і має бути розширено; за основу для визначення даного поняття доцільно взяти відповідні положення Директиви Європейського парламенту і Ради від 15.05.2014 р. «Про ринки фінансових інструментів та про внесення змін до Директиви 2002/92/ЄС та Директиви 2011/61/ЄС». Пропонується у підпункті 64 пункту 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії» від 14.12.2021 р. № 1953-IX при визначенні поняття «фінансова послуга» закріпити термін «діяльність» і викласти визначення поняття фінансової послуги так: «діяльність надавача з реалізації операції або операцій, з фінансовими засобами, що здійснюються в інтересах інших осіб, ніж надавач такої фінансової послуги, а також послуги, прямо визначені спеціальними законами як фінансові послуги». Трактування фінансової послуги як діяльності дозволить узгодити визначення поняття фінансової послуги у Законі України від 14.12.2021 р. «Про фінансові послуги та фінансові компанії» із загальними положеннями про послуги, закріпленими у главі 63 Цивільного кодексу України, та доктринальними положеннями, які характеризують послугу як об’єкт цивільних прав. З’ясовано, що правовідносини з надання фінансових платіжних послуг характеризуються поєднанням як приватно-правових, так і публічно-правових елементів. Наявність публічно-правових елементів у відносинах з надання платіжних послуг, які є за своєю сутністю цивільно-правовими, зумовлена особливим статусом учасників цих відносин та предметом договорів про надання платіжних послуг. Співвідношення приватно-правових і публічно- правових елементів у відносинах з надання фінансових платіжних послуг зумовлює їх специфіку. Зроблено висновок, що положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» місять категорії, які не властиві відносинам з надання послуг, зокрема «загальна вартість замовлення». З огляду на це, пропонується положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» викласти в такій редакції: «У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості роботи (послуги)». Доведено, що специфіка відносин з надання платіжних послуг зумовлює ретельну регламентацію умов передачі певних функцій та процесів на аутсорсинг, вимог до осіб, якіможуть бути залучені на умовах аутсорсингу, порядок їх залучення та власне здійснення самого аутсорсингу. З’ясовано, що специфіка аутсорсингу у сфері надання платіжних послуг виявляється у тому, що коло третіх осіб, які можуть залучатися надавачами платіжних послуг, обмежено юридичними особами, а предмет договору окреслений виконанням окремих операційних функцій, пов’язаних із наданням платіжних послуг. Враховуючи окремі положення нормативно-правових актів, судову практику та доктринальні положення, які визначають сутність договору аутсорсингу, запропоновано власне визначення поняття договору аутсорсингу у сфері надання платіжних послуг. Договір аутсорсингу у сфері надання фінансових послуг – це домовленість сторін, за якою одна сторона (аутсорсер) за завданням іншої сторони (замовника) зобов'язується вчинити певні дії, що зумовлені операційними функціями, які йому передав замовник, а інша сторона (замовник) зобов’язується прийняти виконане та оплатити виконавцеві зазначену послугу.Документ Поняття та загальна класифікація сімейних правовідносин(2020) Труба, Вячеслав Іванович; Truba, Vyacheslav I.Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право». – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова Міністерства освіти і науки України, Одеса, 2020; Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2021. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове розв’язання актуальної науково-прикладної проблеми сімейного права України – розроблена системна концепція загальної класифікації сімейних правовідносин, що містить потенціал для ефективної розбудови останніх у процесі сучасної рекодифікації цивільного законодавства. В роботі зроблено акцент на тому, що проблеми правовідносин є одними з найскладніших у теорії права, проблеми класифікації сімейних правовідносин є ключовими для розвитку сімейного права як самостійного розділу юридичної науки. Зауважено, що в ракурсі досліджуваної проблематики стабільні відносини, пов’язані зі шлюбом, особистими немайновими та майновими правами і обов’язками подружжя, батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів, мають важливе соціальне значення. З урахуванням проведеного дослідження зроблено висновок про те, що, незважаючи на те, що інститут сім’ї є важливою ланкою національного суспільства, де зростають і виховуються діти, формується особистість людини, задовольняються потреби літніх людей, в Україні досі не переглянуто Концепцію державної сімейної політики, схвалену постановою Верховною Радою України від 17 вересня 1999 р. № 1063XIV. Відзначаючи прогресивний зміст згаданої Концепції, положення якої ґрунтуються на нормах міжнародно-правових актів у сфері загальних прав людини, охорони сім’ї та дитинства, водночас визнано, що з моменту її схвалення Україна стала учасником інших міжнародних угод, конвенцій, норми яких потребують якісних імплементації у законодавство і застосування на практиці. Акцентовано увагу на тому, що саме сім’я визначається у міжнародній і національній правовій політиці основним елементом забезпечення стабільності держави, гарантією побудови громадянського суспільства. Зауважено, що сім’я відіграє велику роль у збереженні і підтриманні духовних традицій народу України. Трансформації у сфері суспільних відносин безпосередньо відображаються у правовому регулюванні сімейних відносин в цілому. В роботі зроблено висновок про те, що недостатня, а часом вкрай слабка розробка окремих норм сімейного права, диктує нагальну необхідність їх подальшого вдосконалення, а також усунення існуючих прогалин у регулюванні сімейних відносин. Зауважено, що з ухваленням Сімейного кодексу України поняття «сім’я» припинило бути суто соціальним, соціологічним поняттям, а набуло юридичного значення, має вплив на формування суб’єктного складу сімейних правовідносин, на їх зміст. На підставі проведеного аналізу сформульовано та обґрунтовано висновок про те, що до визначення окремих видів сімейних правовідносин звертаються дослідники майже всіх сімейно-правових і цивільно-правових наукових розвідок, присвячених вивченню конкретних шлюбно-сімейних правових відносин. До основних науково обґрунтованих результатів проведеного дослідження належать, зокрема, положення, які вперше виносяться на захист: – на підставі вивчення наукових досліджень з проблем приватного права, законодавства періоду входження України до складу інших держав та в добу незалежності виявлено трансформаційні процеси в розвитку інститутів сімейного права. Доведено послідовну змінюваність інститутів сімейного права залежно від звичаєвих, моральних та релігійних норм. Обґрунтовано та доведено існування взаємозв’язку і взаємовпливу соціальних норм у сімейних відносинах. Продемонстровано зміну правового статусу членів сім’ї починаючи від безмежної влади чоловіка і батька до рівноправності подружжя в сім’ї, від дитини як об’єкта сімейних прав до дитини як суб’єкта сімейних правовідносин; – здійснено класифікацію сімейних правовідносини за видами залежно від суб’єктного складу правовідносин та їх змісту (взаємних прав і обов’язків учасників). Систему сімейних правовідносин становлять: 1) правовідносини між подружжям (правовідносини між нареченими (зарученими); правовідносини між подружжям, яке зареєструвало шлюб в органі державної реєстрації актів цивільного стану; правовідносини між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою (фактичні шлюбні відносини); правовідносини між колишнім подружжям у разі набуття права на утримання після розірвання шлюбу. Правовідносини між колишнім подружжям щодо поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, належать до цивільних правовідносин; 2) правовідносини між батьками і дітьми (правовідносини між батьками і дітьми на підставі кровного споріднення; правовідносини між усиновлювачами і усиновленими (штучна спорідненість)); 3) правовідносини між іншими родичами (правовідносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками; правовідносини між братами та сестрами; правовідносини між мачухою, вітчимом і пасинком, падчеркою); 4) квазі-сімейні правовідносини (правовідносини між опікунами/піклувальниками та підопічними; правовідносини між прийомними батьками та підопічними дітьми; правовідносини між батьками-вихователями та підопічними дітьми); Сформульовано тезу, що правовідносини між патронатними вихователями і дітьми належать до цивільно-правових, які врегульовують адання соціальних послуг; 5) правовідносини з фактичного виховання між особою, яка взяла у свою сім’ю дитину, та такою дитиною щодо її виховання, захисту та утримання; – обґрунтовано висновок, що міжгалузеві зв’язки елементів системи права проявляються у збігові інтересів приватного і публічного права щодо охорони і захисту сім’ї, прав та інтересів її членів. Обґрунтовано доцільність співвідношення норм публічного і приватного права в механізмі правового регулювання сімейних відносин. Ефективність правового регулювання залежить від співмірності застосування норм, визначається результатом досягненням мети; – доведено, що під принципами сімейного права слід розуміти основні засади, ідеї, що визначають соціальне призначення сімейного права, та відповідно до яких норми сімейного права регулюють особисті немайнові і майнові відносини між учасниками сімейних відносин; – обґрунтовується необхідність доповнення Сімейного кодексу України нормами-принципом, що встановлюватимуть межі здійснення сімейних прав; – доводиться, що зловживання правом може відбуватись не лише батьками щодо дітей, а й дітьми щодо батьків, іншими родичами щодо дітей. Сформульовано визначення «зловживання сімейним правом», під яким пропонується розуміти правопорушення, під яким слід розуміти такі дії, вчинки суб’єктів сімейних правовідносин, за яких можливо, не порушуючи загальноприйняті норми поведінки, втілити негідні наміри та заподіяти шкоду іншим. Метою втілення наведеної ідеї є гармонізація власне норм Сімейного кодексу України, а також норм Сімейного кодексу України із нормами Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Наведена пропозиція обґрунтована для подальшого її закріплення у нормах Сімейного кодексу України; – обґрунтовується необхідність внесення змін до ч. 1 ст. 1 Сімейного кодексу України, яка визначає предмет сімейно-правового регулювання шляхом доповнення нормою про те, що Сімейний кодекс України врегульовує відносин з влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Можливість формування сімейних відносин у прийомній сім’ї підтверджується практикою ЄСПЛ, законодавче визнання такої можливості сприятиме стабільності сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; – окреслено перспективи розвитку сімейного законодавства в процесі рекодифікації цивільного та сімейного законодавства. Обґрунтовується доцільність здійснення рекодифікації Цивільного кодексу України шляхом декодифікації Господарського кодексу України. Оптимальне поєднання норм кодексів сприятиме ефективному врегулюванню цивільних, у т. ч. підприємницьких, правовідносин. Наведено перелік аргументів на користь того, що Сімейний кодекс України має бути сформовано як окремий кодифікований акт, що врегульовує приватні відносини у сфері сім’ї та родини. З урахуванням висновків, отриманих на підставі проведеного дослідження, доводиться логічність структури Сімейного кодексу України за взірцем книги шостої проекту Цивільного кодексу України 1996 р. у доопрацьованій редакції 1999 р.Документ Институт земельных отношений в гражданском обычном праве Украины в Х - середине XIX вв. (историко-правовой аспект)(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2004) Бачур, Борис Степанович; Bachur, Borys S.Жизнедеятельность общества, уровень его цивилизованности и социальной культуры сегодня, возможно как никогда ранее, зависит от фактической реализации права. В связи с этим вопросы о содержании и форме права, его детерминантных функциях, закономерностях развития представляют особый интерес. Процесс формирования новых социальных отношений требует и новых правовых норм, и это естественно, так как всегда существовала и существует зависимость содержания права от характера изменений определенных внешних факторов. Исследование эволюции того или иного юридического института в историко-правовом аспекте придает ему особую основательность, так как те или иные юридические нормы имеют глубокие исторические корни, и изменение сущности права, его социальной природы зависит в итоге от реальных конкретно-исторических условий. Изучение права украинского народа, как и любого другого, тесно связано с изучением истории права. На протяжении многих десятилетий существовал догматический подход к исследованию юридических источников, вне связи с конкретно-историческими условиями, в которых возникли те или иные нормы права, а это приводило к неверной оценке историко-юридических явлений. Особый интерес представляет вопрос об эволюции имущественных правоотношений, и прежде всего в сфере поземельных отношений, которые регулируются всеми основными гражданско-правовыми институтами и прежде всего центральным институтом данной отрасли – вещным правом. Актуальность темы исследования. Проблема происхождения и развития земельной собственности и ее правовое регулирование чрезвычайно сложна и многогранна, так как земля всегда была и будет главным источником существования людей, основой их хозяйственной деятельности, которая определяет содержание и характер современных экономических процессов.