Дисертації ФМВПС (Політологія)
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Феномен цифрового тоталітаризму: концептуалізація загроз демократії в інформаційному суспільстві(2025) Сокоринський, Володимир Олегович; Sokorynskyi, Volodymyr O.Сокоринський В.О. Феномен цифрового тоталітаризму: концептуалізація загроз демократії в інформаційному суспільстві. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 «Політологія» – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2025. Дисертація присвячена дослідженню феномену цифрового тоталітаризму та концептуалізації його загроз в інформаційному суспільстві, що виникають на початку XXI століття у результаті стрімкого розвитку цифровізації як глобального процесу впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в різних сферах життєдіяльності суспільства, які кардинально змінюють і політичний ландшафт, впливають на трансформацію влади в авторитарних та демократичних державах, про що свідчать різні прояви кризи демократії, поширення її неліберальних практик та нові виклики і загрози. В дисертації доводиться, що цифровий тоталітаризм проявляється у використанні інформаційно-комунікаційних технологій з метою здійснення масового спостереження, контролю, маніпуляцій, цензури та інших форм втручання у приватне життя громадян, що створює загрози порушення основоположних прав і свобод людини. В умовах глобальної цифровізації, з одного боку, зростає ступінь цифрового демократичного розвитку, електроні форми участі громадян, електронне врядування, а з іншого — виникають нові форми цифрової нерівності, соціального контролю, політичних маніпуляцій та домінування урядових структур над особистістю. Саме в такому складному контексті виникла нагальна потреба у глибокому та ґрунтовному аналізі сутності феномену цифрового тоталітаризму, його основних цифрових інструментів та суб'єктів впливу, функціонуванні сучасних систем та механізмів захисту прав людини, їх адаптації до новітніх загроз цифрового середовища, а також виробленні ефективних механізмів та інструментів протидії цифровому тоталітаризму. Актуальність вибору теми дослідження обумовлена активними процесами цифрової трансформації інформаційного суспільства, а також помітним зростанням наявних практик обмеження свободи слова, права на приватність особистого життя, права на доступ до інформації в цифровому середовищі. Особливу актуальність у контексті дослідження становило вивчення взаємодії держави, інформаційного суспільства та приватних технологічних корпорацій у питаннях забезпечення цифрової безпеки та правового захисту людини. У фокусі дослідження є пошук оптимального балансу між потребами національної безпеки та захистом основоположних прав людини в умовах сучасної цифрової епохи, коли держави дедалі активніше вдаються до використовування технологій цифрового моніторингу, регулювання дії у мережі Інтернет та усебічному контролю за власним суспільством. В межах дисертаційного дослідження автором уперше було проведено комплексне міждисциплінарне дослідження феномену цифрового тоталітаризму на стику політичної філософії, концепцій інформаційного суспільства, прав людини та інновацій у сфері технологій. Проаналізовано та представлено типологію загроз цифрового тоталітаризму, що виникають внаслідок монополізації цифрових платформ та централізації даних з боку технологічних корпорацій. Також актуалізовано класифікацію форм цифрового контролю, яка охоплює як державні, так і корпоративні інструменти впливу на інформаційне середовище та соціальну поведінку. Доведено, що цифровий тоталітаризм виникає не виключно в умовах авторитаризму, а також у демократичних державах як наслідок передачі регуляторних функцій великим технологічним корпораціям. Був удосконалений концептуальний підхід до оцінки ефективності правозахисних інституцій в умовах цифрової трансформації шляхом порівняльного аналізу моделей регулювання у різних політичних системах. Сформульовано теоретико-методологічну основу для дослідження цифрового тоталітаризму як комплексного явища, що виникає в результаті інтеграції цифрових інструментів, систем інформаційного контролю та політичної влади. В дисертаційному дослідженні з’ясовано, що класичні підходи до вивчення феномену цифрового тоталітаризму та загроз демократії в інформаційних суспільствах потребують суттєвої, ретельної модернізації, а також адаптації. Було встановлено, що державні політичні рішення, значно відстають від темпів неконтрольованих цифрових трансформацій, внаслідок чого виникає дефіцит відповідних правових гарантій у сфері захисту приватності, прав збереження та непередачі персональних даних, свободи вираження поглядів у цифровому середовищі. Особливо проблемним аспектом є недостатньо чітке та адекватне регулювання діяльності великих технологічних IT-корпорацій, від яких безпосередньо залежить доступ громадян до цифрових платформ, інформаційних ресурсів та можливостей соціальної комунікації у мережі Інтернет та цифровому просторі. Значну увагу приділено аналізу механізмів захисту прав людини в контексті розвитку цифрових технологій. Зокрема, детально проаналізована динаміка підходів до захисту прав людини в умовах цифрових трансформацій, роль та рішення Європейського суду з прав людини, Європейської комісії, Ради ООН з прав людини у формуванні нових правових стандартів захисту цифрових прав людини. Окрема увага була зосереджена також на порівняльному аналіз практик цифрового регулювання в демократичних та авторитарних державах у сфері кібербезпеки, цифрового суверенітету, а також інституційна спроможність міжнародних та національних систем забезпечення прав людини в умовах інформаційного суспільства. В дисертації висвітлено проблеми впливу інструментів та загроз цифрового тоталітаризму на діяльність та функціонування демократичних інституцій. Особливу увагу приділено технології масового спостереження, як інструменту політичного управління. Визначені особливості алгоритмічної цензури, маніпуляції інформацією та процесів контролю політичного дискурсу, які характеризується маніпулятивними практиками контролю громадської думки, й контрольованості політичних та соціальних дій людини з боку держав. Розкрито методи та сучасні практики цифрового стеження, маніпулювання інформаційним простором за допомогою бот-мереж, впровадження та використання алгоритмічного контролю ШІ (штучного інтелекту), а також втілення елементів соціального рейтингування, яке застосовується у деяких державах Азійського регіону. Проаналізувавши різні підходи та концептуальні доробки дослідників, було визначено та систематизовано ключові загрози цифрового тоталітаризму, серед яких нормалізація цифрового нагляду – поширення практик масового спостереження, що стають звичними та прийнятними у суспільстві, призводить до зниження чутливості громадян до порушень їхніх прав на приватність. Стирання меж між приватним і публічним – зростаюча інтеграція цифрових технологій у повсякденне життя ускладнює розмежування особистого простору та публічної сфери, що може призвести до зловживань з боку держави та корпорацій. Комодифікація даних та приватності - перетворення особистих даних на товар, що продається та купується, підриває фундаментальні права людини та сприяє експлуатації індивідуальної інформації без належного контролю. Технократична централізація управління - зосередження влади в руках вузького кола технічних спеціалістів, які володіють унікальними навичками у сфері цифрових технологій, призводить до того, що процес прийняття ключових політичних та соціальних рішень дедалі більше залежить від алгоритмів, штучного інтелекту та технічних стандартів. Це, в свою чергу, може суттєво знижувати роль демократичних інституцій і громадянського суспільства, перетворюючи політику на сферу технічного управління, де пріоритет віддається ефективності й раціональності на шкоду участі громадян та прозорості ухвалення рішень. Така модель управління також несе загрозу встановлення авторитарних режимів, у яких технічні рішення використовуються як інструмент соціального контролю та маніпулювання поведінкою населення. Одночасно, технократична централізація становить ризик для демократичного устрою суспільства і потребує вироблення нових механізмів демократичного контролю, підзвітності технократичних структур та прозорості алгоритмічних рішень. Подальші перспективи дослідження сучасних систем захисту прав людини в умовах цифрового тоталітаризму полягають у кількох важливих напрямах. Насамперед, актуальним залишається більш ґрунтовний аналіз та оцінювання ефективності міжнародних та національних правових механізмів, спрямованих на протидію цифровим загрозам. Особливої уваги заслуговує дослідження процесу імплементації міжнародних стандартів у національні правові системи, а також виявлення перешкод, які виникають на цьому шляху. Це дозволить краще зрозуміти які саме елементи правових моделей забезпечують оптимальний рівень захисту цифрових прав людини та яким чином їх можна застосовувати на законодавчих, виконавчих рівнях влади та соціально-культурних і економічних аспектах державного урядування. Досліджено взаємодії державних органів, громадянського суспільства та приватних технологічних корпорацій у питанні забезпечення цифрових прав. Зокрема, важливим завданням подальших досліджень є пошук ефективних механізмів регулювання діяльності великих цифрових платформ, від яких значною мірою залежить інформаційна та комунікативна інфраструктура сучасного суспільства. Враховуючи посилення впливу таких корпорацій, необхідно розробити нові концепції їх політичної відповідальності за порушення прав людини у цифровому просторі. Визначена проблематика розробки подальших нових підходів до забезпечення приватності та захисту персональних даних в умовах поширення технологій штучного інтелекту, алгоритмічного контролю та автоматизованого прийняття рішень. Перспективним у цьому контексті є дослідження етичних та правових аспектів застосування штучного інтелекту, зокрема з огляду на загрози дискримінації, соціальної стигматизації та втручання у приватне життя громадян. Представлене дослідження актуалізує проблему впливу нової тоталітарності на розвиток демократичних держав в інформаційну добу. Важливо детальніше дослідити механізми формування цифрових інформаційних бульбашок, політичної поляризації та радикалізації суспільних настроїв, що часто супроводжують використання сучасних інформаційних технологій. Вивчення цих аспектів дозволить запропонувати конкретні стратегії запобігання негативним явищам, які ставлять під загрозу функціонування демократичних інститутів та громадянських свобод. Досліджено регіональні та національні практики у сфері цифрової безпеки та цифрового суверенітету. Особливу увагу приділено країнам, які перебувають на різних рівнях цифрового розвитку, з метою визначення кращих практик та вироблення універсальних рекомендацій щодо захисту цифрових прав, які можна було б ефективно застосовувати у різних юрисдикціях. Поглиблене вивчення цього напрямку дослідження сприяє формуванню комплексної правової та політичної відповіді на виклики цифрового тоталітаризму і забезпечить надійнішу реалізацію фундаментальних прав і свобод людини в сучасних умовах цифровізації суспільства. Отже, проведене дослідження підтверджує критичну важливість протидії проявам цифрового тоталітаризму для забезпечення фундаментальних прав людини в епоху інформаційного суспільства. У результаті комплексного аналізу законодавства України у сфері цифрових прав та його порівняння з моделями США, ЄС і КНР з’ясовано ключові тенденції й виявлено як кращі практики, так і недоліки існуючих правових механізмів. Значення отриманих результатів полягає у формуванні цілісного уявлення про ефективність нормативно-правових підходів до захисту цифрових прав та розробці рекомендацій для вдосконалення національного законодавства з урахуванням міжнародного досвіду. Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше у вітчизняній політичні науці комплексно досліджено феномен «цифрового тоталітаризму» та його загрози демократії в інформаційних суспільствах, запропоновано авторське визначення цього явища й класифіковані політичні та соціально-культурні заходи протидії. Крім того, проведений порівняльний аналіз дозволив ідентифікувати унікальні риси та спільні тенденції регулювання загроз на національному та міжнародному рівнях. Отримані результати становлять значну теоретичну основу та мають практичну цінність для проведення подальших досліджень у сфері цифрових прав і вдосконалення національної правової політики у цій сфері. Перспективи подальших досліджень вбачаються у поглибленні аналізу динаміки розвитку цифрового законодавства, оцінці ефективності впровадження запропонованих заходів протидії цифровому тоталітаризму та розширенні порівняльного правового аналізу шляхом залучення досвіду інших держав і регіонів. Таким чином, результати роботи є вагомим внеском у розвиток теорії та практики феномену цифрового тоталітаризму та захисту прав людини в цифровому суспільстві й формують підґрунтя для майбутніх наукових пошуків як у цій галузі, так і в політичній науці в цілому.Документ Фактор світових війн у трансформації світ-системи(2025) Хамід, Фуад Халіль; Khamid, Fouad KhalilХамід Фуад Халіль. Фактор світових війн у трансформації світ-системи. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 05 «Соціальні та поведінкові науки» за спеціальністю 052 «Політологія». – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2025. Дисертацію присвячено розгляду проблеми впливу світових війн, на процес політичної трансформації світ-системи в масштабі її історичного циклу та осмисленню сучасних воєнно-політичних потрясінь в контексті світ-системних змін. Актуальність. Безпосереднім приводом та спонукальним мотивом для написання даного дисертаційного дослідження є прагнення осмислити найбільш гостру і актуальну проблему сучасності – російсько-українську війну, її сутність, передумови, та політичні наслідки. І хоча з даної проблеми написано вже велику кількість аналітичних досліджень, проте дане дисертаційне дослідження пропонує нове бачення цієї проблеми в новому ракурсі, – в контексті теорії світ-системного аналізу. Крім того, в науковий дискурс вводиться принципово нове трактування ролі війн і, насамперед, світових війн у процесі розвитку та трансформації світ-системи напротязі усього її історичного циклу. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми кафедри політології Одеського національного університету імені І.І. Мечникова «Динаміка локальних політичних процесів в умовах глобальної світ-системної трансформації» (державна реєстрація № 0123U102703 від 28.05.23) Метою дисертації є розкриття взаємозв'язку між світовими війнами та процесом трансформації світ-системи. Об'єктом дисертаційного дослідження є процес політичної трансформації світ-системи (ХVІ-XXI cт.) Предметом дослідження є алгоритм впливу світових війн на процес політичної трансформації світ-системи і зміни світопорядків. Методологія світ-системного аналізу є осьовою у даному дослідженні, але дисертаційна робота ґрунтується на набагато більшому методологічному фундаменті. У плані загально-наукового підходу автор керувався діалектичною методологією, спираючись на методи індукції та дедукції, принцип нелінійності, синергетичний підхід, тощо. Це дало змогу багатосторонньо висвітлити вплив фактору світових війн на світ-системні трансформації, а також розкрити біфуркаційний характер впливу російсько-української війни на хід світових процесів. Поєднання методів аналізу та синтезу дозволило відокремити специфіку світових війн як факторів зміни світопорядків від решти «пересічних» війн, одночасно формуючи цілісну картину світ-системної динаміки, що стрясається світовими війнами. За допомогою методів абстрагування та сходження, абстрактні категорії, такі як «світ-система», «світопорядок», «світ-імперія», «світова війна», тощо на прикладі аналізу конкретних воєнно-політичних подій набувають своє конкретно-історичне наповнення. В той же час вони призводять до нових теоретичних концептів. Ці методи корелюють із принципом поєднання історичного та логічного, дотримання історичної хронології. Історико-хронологічний метод у поєднанні з методом порівняльного аналізу дозволив розкрити послідовність світових воєн як щаблів світ-системних змін. У роботі також застосований принцип поєднання дедуктивних методів з практикою теоретичного моделювання, особливо у тих аспектах, які належать до опрацювання ймовірних політичних альтернатив світ-системного процесу з урахуванням наслідків російсько-української війни та супутніх військово-політичних конфліктів в інших зонах планети. Застосований в роботі інституційний метод дозволяє побачити світ-системні перетворення зсередини, у ході спостереження зміни соціально-політичних інститутів, їхньої централізації та децентралізації. Структурно-функціональний метод при застосуванні категорій «ядро», «периферія», «напівпериферія», «гегемон» тощо дозволяє розкрити внутрішній механізм функціонування світ-системи. Контент-аналіз новітніх публікацій з проблематики світ-системних досліджень зарубіжних та вітчизняних авторів дозволяє більш кваліфіковано та змістовно розглянути ключові проблеми даного дисертаційного дослідження. У науковий обіг залучені теоретичні розробки корифеїв світ-системного аналізу та політичної глобалістики І. Валлерстайна, А. Франка, С. Аміна, Дж. Аррігі, Чейз-Данн та інші. Задіяні також новітні матеріали Інституту досліджень світових систем (IROWS The Institute for Research on World-Systems) при Каліфорнійському університеті м. Ріверсайд (США), а також матеріали Інституту Гувера (США), публікації у виданнях «Foreign Affairs», «Wall Street Journal», «Washington Post», «Project Syndicate», «Женьмінь Жібао» та інші. Проаналізовані також результати досліджень вітчизняних авторів, що так чи інакше, стосуються проблематики світ-системних трансформацій і глобальних політичних перетворень (М. Андрущенко, В. Бондар, С. І. Вегеш, Д. Вишневськи, В. Газін, О. Гурбич, Л. В. Калінін, C. Карелін, С.Климовський, О. Ковтун, В. Козаков, О. Коппель, Г. Коцюрубенко, С. Коч, В. Кремень, О. Крисенко, А. Кройтор, І. Милосердна, Т. Г. Музиченко, Д. Неліпа, М. Є.Ніколаєв, І. Панафiдiн, М. Польовий, В. Попков, В. Рубанов, В. Ткаченко, Ю. Узун, І. Усатенко, О. Фісун, О. Хорошилов, Д. Хуткий, М. Шевелєв, В. Шелухін, І. Шкурат, та ін.). На цій основі були розглянуті теоретико-методологічні аспекти дослідження феномену світової війни як чинника трансформації світової системи, задіяна методологія дослідження механізмів та наслідків впливу світових війн на процес трансформації світ-системи та зміни світопорядків, що докорінно змінює міжнародний політичний простір. Показано, що світ-система на відміну від загальної системи міжнародних відносин є хронотопічним явищем, локалізованим у просторі і часі. Це (згідно з версією І. Валлерстайну) приблизно від ХVI століття (локація – регіон Західна Європа) – до нашого часу (локація – глобальний світ). В роботі зазначено, що світ-система протягом історії видозмінюється відповідно до дії закону «виклика та відповіді» (А. Тойнбі), циклів М. Кондратьєва, а також «столітніх циклів» Ф. Броделя, і проходить фази ґенези, розвитку та занепаду, подібно всім історичним циклам. Рушієм розвитку світ-системи є світ-економіка яка має стійку тенденцію до накопичення та експансії капіталу (І. Валлерстайн), структуруючи політичну систему світових відносин у вигляді ієрархії: центр – напівпериферія – периферія, тим самим формуючи глобальну «піраміду нерівності» з відповідними міжнародними правилами та інститутами. Історична динаміка світ-системи є перманентним гостроконфліктним процесом боротьби за гегемонію та політичне реструктурування світових відносин. Саме це приводить до світових війн, які докорінно ламають існуючий політичний порядок та встановлюють новий, з новим центром, новим гегемоном та новими правилами міжнародних відносин, які забезпечуються новими міжнародними інститутами. Це підтверджує аналіз хроноскопії світових війн: Тридцятирічної (1618 – 1648 рр.), серії Наполеонівських війн (1803 – 1815 рр.), «Великої» війни (1914 – 1918 рр.), Другої світової війни (1939 – 1945 рр), «Холодної» війни (1946 – 1991 рр.) аж до Російсько-Української війни (с залучених до неї широкого кола глобальних акторів та технологій дезінформації і маніпулювання суспільною свідомістю). В даному контексті перша чверть ХХІ століття характеризується різкою активізацією військових конфліктів, пов'язаних з поглибленням антагонізму між домінуючою американоцентричною світ-системою і системою китаєцентричною, що тільки формується, але прагне будь-якими шляхами зайняти монопольне становище. Тому вивчення феномену світових війн як факторів зміни світопорядків і трансформації світ-системи набуває особливого значення. В рамках вирішення цього питання було здійснене дослідження співвідношення категорій «світ-система», «світопорядок» та «світова війна», особливостей їх взаємодії, а також встановлено алгоритм зміни світопорядків в контексті глобальної світ-системної трансформації. Були проаналізовані структурні компоненти світ-системи: «ядро», ближня «напівпериферія», віддалена «периферія», проблеми централізму та децентралізації, зони та інститути «антисистемних» викликів, роль світ-економіки, як рушія світ-системних змін. Встановлено, що розвиток, експансія, криза та реструктурування світ-системи та її інститутів відбувається, як правило, через світові війни, які нерідко поєднуються з революціями. Після кожного такого катастрофічного «апгрейду» и виникнення нового світопорядку світ-система регенерується, змінює свою структуру і переходить на новий щабель. Формується новий політичний простір, нові правила міжнародного життя, нові інститути, що їх забезпечують. Всі світопорядки, які існували всередині світ-системи, були сформовані в результаті світових воєн («Тридцятирічної», Наполеонівських війн, Першої світової, Другої світової, і, нарешті, «Холодної» світової війни). Світ-імперія протягом всього історичного часу завжди програвала світ-економіці. Прикладом може служити перемога британської світ-економіки над наполеонівською світ-імперією, або американської світ-економіки над світ-імперією СРСР. Світопорядки, створювані світ-імперіями, носять локальний та штучний характер, і, навпаки, світопорядки, що пов'язані із світ-економікою, мають глобальну перспективу. Крім того світ-система має здатність до «шокового» самооновлення, де роль «шокера», що руйнує застарілий світопорядок, застаріли міжнародні політичні інститути, та відкриває новий етап світ-системної трансформації, виконує світова війна. За таких обставин цілком закономірне питання про те, чи можливе в принципі досягнення міцного міжнародного миру в найближчому чи віддаленому майбутньому; чи можлива в реалізація ідеї І. Канта про «вічний мир», яка була сформульована ним ще на початку XVIII століття. В роботі підкреслюється, що міжнародний мир являється найбільш актуальною і найбільш болючою проблемою першої чверті ХХІ століття. Тому, перш за все, у фокусі дисертаційного дослідження є пошук шляхів подолання геополітичних небезпек як наслідків пострадянського світопорядку. Російсько-українська війна розглядається як наслідок різкого загострення цих небезпек і як тригер подальших світ-системних змін та формування нового світопорядку. Показано, що причиною російської агресії проти України стали не лише реваншистські настанови В. Путіна та його найближчого оточення, не лише імперські настрої певної частини російської політичної еліти, але головним чином фундаментальні світ-системні протиріччя, що викликали різку поляризацію двох груп країн: «західної» та «незахідної», «оксидентальної» та «орієнтальної». У першій чверті ХХІ ст. відбулася гальванізація контрсистемного «ядра» у вигляді китайсько-російського альянсу, де кожен із членів «ядра» претендує на гегемонію (що, вірогідно, може стати джерелом майбутнього зіткнення). Зрештою, завдяки сукупності економічних, демографічних та геополітичних факторів центральну роль у «ядрі» зайняв Китай. Крах початкових планів Росії щодо повного захоплення України остаточно визначили розташування сил у контр-системному «ядрі». Росія перемістилася до рівня «молодшого партнера» Китаю. Певні трансформації відбуваються також і у «оксидентальному» світ-системному «ядрі» Заходу. «Американоцентризм», який посилився на хвилі згуртування країн Заходу проти російського вторгнення в Україну, через два роки переходить у низхідну фазу. Це особливо виявилося нині, коли загострилися відносини між Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Ситуація ускладняється тим, що навколо «палаючого багаття» російсько-української війни розширюється «вогняний» політичний простір додаткових різноманітних військових конфліктів у різних частинах світу. Все це, на думку ряду експертів, говорить про невипадковий характер агресії Росії проти України і розглядається як ланка у ланцюзі нарощування військово-силового тиску з боку «орієнтальної» (китаєцентричної) світ-системи на «оксидентальну» (американоцентричну). Саме в такому дуже складному вимірі розглядається кантівська ідея «вічного миру». Авторська позиція полягає в тому, що проблема встановлення міцного миру має розглядатися не тільки у загально-філософській, а й в конкретно-політичній площині з урахуванням реального стану поточного політичного процесу, реального співвідношення світових політичних сил, рівня і якості мислення сучасної політичної еліти та суспільної свідомості у цілому. Взято за основу гіпотезу І. Валлерстайна про, як мінімум, три варіанти світового порядку, який може виникнути внаслідок до корінної ломки існуючого світу та встановити інші міжнародні інститути і міжнародні стандарти. Це, по-перше, щось подібне до модернізованого «електронного феодалізму» з усіма його особливостями інституційної ієрархії та контролю, дотримання жорстких правил в особистісних відносинах та у розподілі праці. На даному етапі це нагадує політичну культуру сучасного Китаю. Другий варіант, це своєрідний «еко-фашизм» з його відкритим встановленням диктатури «касти панів» у розподілі та присвоєнні природних ресурсів. Цю тенденцію ми спостерігаємо у практиці найбільших аристократичних еліт які прагнуть відокремитися від народних мас та використовувати політичну владу для нероздільного володіння ресурсами планети. По-третє, це встановлення інститутів децентралізованої самоврядної соціальної демократії (акцент на терміні «соціальний» на протилежність елітарному терміну «ліберальний») у глобальному масштабі, (як це було продеклароване на Всесвітньому соціальному форумі, заснованому у 2001 р. у Бразилії). Симпатії розробників світ системної теорії на боці саме цієї моделі. Ця гіпотеза доповнена авторським аналізом додаткових моделей світопорядку з урахуванням по-перше, китаєцентричної глобалістської моделі всесвітньої «спільноти єдиної долі» і по-друге, євроцентричної моделі (ЄС) глобального «вестфальського миру» у ХХІ столітті, де суб'єктами міжнародних відносин виступають не національні держави, а цивілізації, які мають своє політичне оформлення, свій структурований інституційний дизайн і будують свої відносини на основі «горизонтальний» рівноправної кооперації. За таких умов з'являється можливість упорядкування глобального політичного простору та попередження не тільки світових війн, а й локальних військових конфліктів. Проте, є суттєвий фактор загострення небезпеки виникнення нової світової війни, яка (на кшталт «Тридцятирічної» війни) може мати тривалий характер, комбінуючи Soft Power (методи дезінформація, маніпулювання) і Hard Power (пряме насильство, війна). Це є поглиблення антагонізму між світ-системами. Якщо слідувати методології школи І. Валлерстайна, це – зіткнення між панівною (американоцентричною) системою і тією, що знаходиться лише у стадії формування, але вже намагається всілякими засобами досягти глобального домінування (китаєцентричною). В даному аспекті російська агресія проти України відіграє роль детонатора для підриву позицій існуючої світ-системи. Ця версія підтверджується версією З. Бжезинського про збільшення ризиків світової війни, що пов'язане зі зростанням напруженості у відносинах між західною та незахідною групою держав, де незахідна сукупність претендує на глобальний перерозподіл. Однак це не знімає з порядку денного формулу І. Канта про «Вічний мир», Вона, навіть за нинішніх суворих умов, має достатні шанси для реалізації. Це можливо при вирішенні головного завдання – глибокої реконструкції існуючого світопорядку на засадах більш збалансованої, справедливої та раціональної кооперації, раціонального співвідношення централізму та децентралізації, на виробленні нових правил рівноправного економічного та політичного співіснування. Сьогодні це стосується не лише відносин між окремими країнами а й між цивілізаціями загалом. Результати дослідження можуть бути задіяні фахівцями у галузі політології, теорії міжнародних відносин, проблем національної безпеки; можуть зацікавити представників різних гілок та рівнів влади, дипломатичних працівників, партійних функціонерів, громадських діячів та представників засобів масової інформації. Проблематика світових воєн як чинника світ-системних трансформацій органічно вписується у проблематику дисциплін політологічного циклу, що викладаються у вищій школі. Такі предмети як «Політологія», «Політична глобалістика», «Філософія політики» «Теорія міжнародних відносин», «Зарубіжна політологія» тощо, можуть включити у свій контекст основні положення цього дослідження. На цій теоретичній основі можуть розроблятися відповідні методичні рекомендації та навчальні посібники. Все це сприяє підвищенню якості української політичної теорії та політичної практики.Документ Дипломатія ЄС у постлісабонський період(2025) Хакімова, Валерія Тімурівна; Khakimova, Valeriia T.Хакімова В. Т. Дипломатія ЄС у постлісабонський період. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 – Політологія – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України, Одеса, 2025. Дисертація присвячена комплексному аналізу трансформації дипломатії Європейського Союзу в постлісабонський період (2009–2024), що став етапом глибоких інституційних, нормативних та геополітичних змін у зовнішньополітичній діяльності ЄС. Основну увагу зосереджено на оцінці впливу Лісабонської угоди на інституційну структуру дипломатії ЄС, формування нових стратегій та механізмів зовнішньополітичної дії, а також адаптацію Союзу до динамічної архітектури сучасних міжнародних відносин. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю переосмислення ролі Європейського Союзу в умовах глобальної нестабільності, посилення авторитарних тенденцій, війни Росії проти України, а також зростання запиту на ефективні механізми багатостороннього врядування. Особливе значення має вивчення нових форм дипломатичної діяльності ЄС, зокрема публічної та цифрової дипломатії, а також практики застосування санкцій як інструменту впливу. Теоретико-методологічна основа дисертації ґрунтується на поєднанні концепції неоліберального інституціоналізму та теорії нормативної сили ЄС, що дозволяє здійснити цілісний аналіз структурних і ціннісних засад європейської дипломатії. Методологія дослідження базується на кейс-стаді, дискурс-аналізі, контент-аналізі та порівняльному підходах. У фокусі емпіричного аналізу – реакція ЄС на війну Росії проти України як приклад мобілізації дипломатичних інструментів у кризовій ситуації. У дисертації простежується поступове зміщення балансу між нормативними амбіціями та геополітичними підходами, що виражається у нових стратегіях ЄС щодо санкційної політики, глобального партнерства та забезпечення безпеки. Досліджено також інституційні механізми координації між державами-членами, взаємодію між Європейською службою зовнішніх справ, Європейською радою та національними представництвами. Показано, що, попри наявні виклики (внутрішні суперечності, обмеженість ресурсів, зовнішній тиск), ЄС зміг посилити свою зовнішньополітичну ідентичність та інструментальну ефективність. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що було проведено комплексне дослідження дипломатії ЄС після Лісабону у сучасних міжнародних відносинах. До новизни дослідження можна віднести наступні положення. Вперше: – узагальнено теоретичні підходи до аналізу дипломатії ЄС, зокрема концепцію неоліберального інституціоналізму та теорію нормативної сили ЄС. Детально розглянуто, як ці теоретичні парадигми пояснюють формування спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). Обґрунтовано, що неоліберальний інституціоналізм акцентує на важливості інституційного дизайну та співпраці між державами-членами, тоді як теорія нормативної сили ЄС фокусується на просуванні цінностей, таких як демократія, права людини та верховенство права, як інструменту впливу у міжнародній системі; – проаналізовано нові виклики зовнішній політиці ЄС після Лісабону, зокрема зміну геополітичного контексту, ескалацію конфліктів, зростання напруженості між глобальними акторами та посилення націоналістичних настроїв серед держав-членів; – досліджено практичні аспекти діяльності ЄС у кризовій ситуації: кейс російсько-української війни. Детально проаналізовано, як дипломатичні інструменти, включаючи санкції, посередництво та підтримку багатосторонніх ініціатив, використовуються для реагування на кризу. Розглянуто також роль цифрової дипломатії у стратегічних комунікаціях ЄС та мобілізації міжнародної підтримки. Набули подальшого розвитку: – теоретичні засади формування зовнішньополітичного курсу ЄС. Розширено аналіз витоків та концептуальних основ, що лягли в основу формування дипломатичних практик. Висвітлено значення ідеї нормативної сили у розбудові міжнародного іміджу ЄС як актора, що керується ціннісними орієнтирами, а також вплив інституційного дизайну на ефективність реалізації зовнішньої політики; – аналіз інституційної структури дипломатії ЄС. Розглянуто функції та механізми роботи Європейської служби зовнішніх справ, її інституційний дизайн та вплив на координацію зовнішньополітичної діяльності ЄС. Окремо висвітлено роль Європейської ради у формуванні стратегічних пріоритетів та прийнятті рішень після Лісабонської угоди. Досліджено кооперацію та конфлікт між національними представництвами держав-членів та інституціями ЄС, їхній вплив на узгодженість і стабільність зовнішньополітичного курсу; – дослідження інституційних змін, запроваджених Лісабонською реформою, включаючи перерозподіл повноважень між інституціями, створення нових механізмів координації та вплив цих змін на процеси прийняття рішень. Визначено, як ці інституційні новації підвищують ефективність дипломатії ЄС у глобальному середовищі. Уточнено: – стратегічні напрями зовнішньої політики ЄС у постлісабонський період, зокрема в аспектах енергетичної безпеки, кліматичної дипломатії, захисту прав людини та просування європейських цінностей; – роль санкцій як інструменту нормативної дипломатії ЄС. Детально досліджено механізми розробки, узгодження та впровадження санкцій, а також їхній вплив на міжнародну систему. Розглянуто приклади застосування санкцій як засобу реагування на порушення міжнародного права, зокрема у контексті російсько-української війни; – використання діджитал-дипломатії як нової форми зовнішньополітичної комунікації, зокрема для формування позитивного іміджу на глобальній арені та залучення міжнародної аудиторії до своїх ініціатив. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у можливості застосування його результатів у діяльності зовнішньополітичних інституцій України, інших органів державної влади, аналітичних центрів та освітніх закладів. Рекомендації щодо вдосконалення публічної дипломатії, адаптації до інституційних форматів ЄС та зміцнення міжінституційної координації можуть бути використані в контексті просування євроінтеграційного курсу України та вдосконалення національної дипломатичної стратегії. Дисертація підтверджує, що дипломатія ЄС у постлісабонський період є важливим інструментом глобального врядування, що ґрунтується на принципах багатосторонності, демократії та верховенства права. Проте подальше зміцнення позицій ЄС вимагає усунення внутрішніх розбіжностей, збільшення фінансової підтримки зовнішньополітичних ініціатив та активнішого залучення громадянського суспільства.Документ Nuclear security in international conflict zones(2024) Kurando, Mariia S.; Курандо, Марія СергіївнаMariia Kurando. “Nuclear Security in International Conflict Zones.” – Manuscript. The thesis for the Doctor of Philosophy degree on specialty 052 – Political Science. – Odesa I. I. Mechnikov National University, Ministry of Education and Science of Ukraine, Odesa, 2024. The thesis is devoted to the study of nuclear security in international conflict zones, more specifically, to the question of the protection of nuclear installations during armed conflicts. In recent years, this topic has gained significant attention due to the occupation of the Zaporizhzhia Nuclear Power Plant (ZNPP) by Russian military forces. Indeed, the Russian invasion of Ukraine has sparked debates on the insufficiency of the international legal framework on the protection of nuclear installations during war. Despite the existing provisions of international humanitarian law (IHL), the international community has been unable to compel Russia to withdraw its forces from the ZNPP and end hostilities. The war on Ukraine and the Zaporizhzhia crisis revealed challenges and shortcomings not only in the provisions of the IHL but also in the nuclear security regime itself. One of the greatest challenges the regime faces is that it has not been designed to counter threats posed by the state actors. The concept of nuclear security has constantly evolved to answer emerging threats. Starting from association with the physical security of nuclear materials, its most recent interpretation has been based on the prevention, detection, and response to theft, sabotage, unauthorized access, illegal transfer, or other misconduct involving nuclear materials, other radioactive substances, or their associated facilities. Predominantly associated with the actions of terrorist groups, the nuclear security procedures were aimed at combating threats from non-state actors. Thus, the instance of the state army posing a threat to nuclear facilities, although being hypothetically considered, did not receive its fair share of attention. The question of the further evolution of the concept remains open. Protecting nuclear facilities at wartimes also turned out to be uneasy for the international community. Ukrainian ZNPP remains occupied and in the middle of military operations. Many experts offered different approaches to resolve the crisis. While some were advocating for the development and implementation of a new, more profound regime on nuclear facilities’ protection, others were hesitant to violate the established order. For the Ukrainian case, the example of India and Pakistan has been multiply cited, specifically the existing between the two nations Agreement on Prohibition of Attacks on Nuclear Installations and Facilities signed in 1988. However, there has been no explanation of how and whether it could work in Ukraine. Moreover, the shortcomings of this agreement have been rarely analysed. The necessity to examine the chances of practical implementation of this bilateral endeavour in Ukraine’s post-war scenario explains the scientific novelty of the research. The analysis is based on a thorough study of India and Pakistan’s rivalry, which explains the motivations for such a paradox of cooperation. Moreover, the research explains why bilateral cooperation is a better alternative to the failing multilateral. For domestic political science, the work is one of the first attempts to research the possibilities of Ukrainian Zaporizhzhia crisis resolution and to initiate the strengthening of international practices to prevent and deal with instances like the one happening in Ukraine. In this thesis: For the first time: - The conceptual development of nuclear security as a practical tool has been reviewed in the framework of the international liberal order and institutional development of the NPT regime; - The nuclear security concept was applied regarding one of the most acute challenges – Russia’s attacks on Ukrainian nuclear installations – to Ukraine and international security in general; - The sufficiency of the international legal framework, including the International Atomic Energy Agency’s Seven Indispensable Pillars and Five Concrete Principles on the protection of nuclear installations in wartime, has been critically examined; - The application of the international case study experience as a tool for increasing the efficiency of crisis mitigation and nuclear security management has been scrutinized; - The main challenges for the multinational cooperation on the protection of nuclear installations during wartime and implications for the resolution of the Ukrainian nuclear security case have been identified; Improved: - Study of the peculiarities of state cooperation within a liberal international order with regard to the nuclear security regime; - Description of the challenges of multilateral cooperation in correspondence with liberal international order crisis; - Assessment of the “necessary” vs. “possible” measures to improve nuclear security; Further development took place: - Definitions of “nuclear safety” and “nuclear security concept” based on the study of works of modern Ukrainian and foreign scholars; - The impact of states’ national interests on their willingness to develop transparent cooperation in the nuclear security field on multilateral and bilateral levels. - A set of practical recommendations for mitigation of the Ukrainian nuclear security crisis with regard to the management of future cases similar to the one unfolding in Ukraine. In the course of the study, the author revealed that the international legal framework is not sufficient enough to effectively protect nuclear installations in wartime and adequately prevent instances akin to the Ukrainian one from happening. The lacuna in the existing regimes can be explained by several factors: the insufficiency of response to the attacks that have happened in the past, the inability of the international community to find common ground on the crucial for the protection regime issues, the overall failure of the multilateral efforts, as well as the gradual decay of the international liberal order. The measures undertaken in Ukraine draw a line between what is needed and what can be done, with international efforts achieving a certain result, but nevertheless being insufficient. The history of developing nuclear facility protection regimes also indicates an upsetting conclusion — international cooperation fails. The alternative path for Ukraine and other countries located in conflict-prone areas, i.e., bilateral cooperation, show more promising considerations. Thus, if all the shortcomings present in the 1988 Agreement on Prohibition of Attacks on Nuclear Installations and Facilities are avoided, India and Pakistan’s case could serve as a valuable example for the future of post-war Russia-Ukraine relations and the resolution of the Zaporizhzhia crisis. It is fair to state that no bilateral or regional instruments can prevent attacks on nuclear facilities; however, the experience suggests that international humanitarian law cannot do it either. The number of nuclear-generating countries that are located in conflict-prone zones that are likely to remain tense for years ahead adds value to adequate national nuclear security threat assessment and mutual peace-preserving actions to prevent and explicitly prohibit attacks on the nuclear installations.Документ Ядерна політика США у ХХІ столітті(2024) Скрипник, Максим Вікторович; Skrypnyk, Maksym V.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 – Політологія. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України, Одеса, 2024. Дисертаційну роботу присвячено виявленню особливостей ядерної політики Сполучених Штатів у ХХІ столітті з урахуванням появи нових викликів та загроз, а також зміни стратегічного середовища в умовах повернення геополітичного протистояння, стратегічної конкуренції між ядерними державами та стрімкого поширення ракетних технологій. У дослідженні виокремлені чинники, що визначили еволюцію ядерної політики США; виділено основні етапи, пріоритети і напрямки реалізації політики різними адміністраціями президентів США у ХХІ столітті; визначено спільні та відмінні риси у підходах адміністрацій президентів у питаннях контролю над озброєнням, стратегічної оборони та ядерного нерозповсюдження; проаналізовано роль російського та китайського чинників у формуванні та реалізації ядерної політики США у ХХІ ст. У дисертаційному досліджені обґрунтовано тезу про те, що ядерна політика Сполучених Штатів у ХХІ столітті, яка охоплює питання контролю над озброєнням, стримування та нерозповсюдження формується з урахуванням як традиційного підходу, за яким офіційний Вашингтон залишається гарантом безпеки для союзників та партнерів у різних регіонах, так і актуальних загроз міжнародній безпеці. Особливості розвитку системи міжнародних відносин у новому тисячолітті знову повернули на порядок денний питання щодо посилення ролі ядерної зброї в політиці держав, що призвело до кризи та занепаду традиційних механізмів підтримки ефективності ядерного стримування, контролю над озброєнням та протидія розповсюдженню ЗМЗ. У сукупності це змінює глобальний ядерний порядок і вимагає вироблення та впровадження ядерної політики, що враховуватиме динамічність та турбулентність сучасної системи міжнародної безпеки та стратегічної стабільності, захищатиме інтереси та безпеку США, їхніх союзників і партнерів в Європі та Азії, надаватиме адекватні та ефективні інструменти протидії поточним та прогнозованим викликам і загрозам режиму нерозповсюдження та контролю над озброєнням на регіональному та глобальному рівнях. Розгляд особливостей ядерної політики США у ХХІ ст. уможливи висновки про те, що ця політика характеризується послідовністю та наступністю від адміністрацій одного президента до іншого в ключових питаннях, зберігаючи спільні риси, які і доводять традиційність політики Вашингтону щодо стратегічних питань. Разом с тим, доведено, що як відповідь на змінні та окремі тенденції стратегічного середовища адміністрації президентів США вдавалися до впровадження окремих, відмінних від попередніх, елементів ядерної політики для досягнення цілей і вирішення задач з урахуванням поточного стану системи міжнародних відносин і безпеки на глобальному і регіональному рівнях. Характерною особливістю підходів адміністрацій президентів Білого дому в сфері стратегічних озброєнь і оборони, а також ядерного нерозповсюдження є збереження ролі ядерної зброї і стримування як засад політики Сполучених Штатів і інструменту гарантування безпеки союзників і партнерів, що водночас супроводжується активними дипломатичними зусиллями для підтримки стратегічної стабільності, режимів контролю над озброєнням і ядерного нерозповсюдження. Дослідження чинників впливу росії та КНР на ядерну політику США у ХХІ ст. показало, що вони є каталізатором дестабілізації стратегічного середовища і занепаду традиційних режимів в ядерній сфері, а їхня неконструктивна позиція щодо міжнародного співробітництва для протидії викликам і загрозам розповсюдження ракетно-ядерних технологій ще більше посилюють негативні тенденції в сфері стратегічної стабільності і розброєння. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертаційна робота є оригінальним ґрунтовним і всебічним дослідженням ядерної політики адміністрацій президентів США у ХХІ ст. з урахуванням поточних викликів і загроз стратегічній стабільності, контролю над озброєннями й ядерному нерозповсюдженню, що тільки загострюється через агресивну ревізіоністську політику росії та стрімкою модернізацією і збільшенням ядерних і ракетних арсеналів офіційних і неофіційних ядерних держав. У даному дисертаційному дослідженні: Вперше: - здійснено комплексне дослідження концептуальної еволюції ядерної політики Сполучених Штатів у ХХІ ст. в контексті нових загроз стратегічній стабільності і режиму контролю над озброєнням та загострення проблеми розповсюдження ракетно-ядерних технологій; - здійснено компаративний аналіз концепцій та підходів адміністрацій президентів США в ХХІ ст. та визначено спільні й відмінні риси, досягнення та прорахунки; - запропоновано авторське визначення ключових понять та дефініцій, що складають сутність ядерної політики США, в контексті зміни безпекового і стратегічного середовища, виникнення нових загроз і викликів; - проведено змістовний аналіз ролі та впливу китайського чинника на ядерну політику США на глобальному і регіональному рівнях на сучасному етапі. Удосконалено: - науковий аналіз основних викликів і пріоритетів ядерної політики США в умовах динамізму безпекового середовища; - обґрунтування перспектив розвитку системи стратегічної стабільності і контролю над озброєнням з урахуванням потенційних змін підходів Сполучених Штатів до стабілізації режиму ядерного роззброєння. Набуло подальшого розвитку: - концептуальне дослідження теорії ядерного стримування в політиці США, що зазнає викликів в умовах «ядерного шантажу» з боку росії та подальшого розвитку ракетно-ядерних програм інших держав, зокрема КНДР та Ірану; - системне вивчення стратегічного діалогу між США та росією щодо режиму контролю над озброєнням і розгортання систем ПРО в Європі; - роль і місце «розширеного стримування» в політиці США щодо партнерів і союзників в Європі й Азії; - комплексне дослідження особливостей політики США щодо регіональних акторів, які мали або розвивають ядерні програми та потенційно становлять загрозу для режиму ДНЯЗ та міжнародної безпеки з урахуванням впливу війни росії проти України. Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження випливає з його актуальності і полягає у можливості використання теоретичних а практичних узагальнень та висновків у подальшій наукових дослідженнях ядерної політики держав та глобального ядерного порядку з урахуванням нових тенденцій та викликів, а також доповнення змісту навчальних дисциплін і розробки науково-методичних та навчальних посібників для здобувачів вищої освіти; враховані у діяльності Комітету Верховної Ради України в закордонних справах, МЗС України, Національного інституту стратегічних досліджень й інших структур і організацій, робота яких стосується міжнародних зв’язків, аналізу сучасних міжнародних процесів у сфері міжнародної безпеки та контролю за озброєнням у рамках формування та реалізації зовнішньої політики України.Документ Іміджмейкінг у сучасних політичних технологіях: український досвід(2023) Трушевич, Ганна Богданівна; Trushevych, Hanna B.Дисертацію присвячено дослідженню досвіду українського іміджмейкінгу, як сучасної політичної технології, який зазнав змін у зв’язку із значною еволюцією ціннісних кодів суспільства з 2014 по 2022 роки, пов’язаних із соціально-політичними, військовими та культурно-ідеологічними трансформаціями в Україні, які були представлені у тих або інших образах українських політиків. Актуальність вибору теми дослідження обумовлена зростанням впливу політичних технологій на формування іміджу політика в демократичному суспільстві, необхідністю донесення змісту, форм, прийомів та методів маніпулятивного впливу на електорат, сприянням зростанню політичної культури, зокрема, розумінні технологічних прийомів іміджмейкінгу, щоб громадяни змогли обирати політиків більш професійних та відповідальних перед виборцями. Також наявністю недостатнього наукового доробку вивчення технології іміджмейкінгу в українській політичній науці та змінами в підходах та методах створення і застосування технології формування іміджу політиків. Сучасні глобальні політичні, військові та цивілізаційні фактори впливають на процеси, що викликають трансформацію ціннісних орієнтирів громадянського суспільства і, як наслідок, зміну уявлень про політичних лідерів. Виходячи з того, що імідж політика не може будуватись незалежно від таких трансформаційних змін, не враховувуючи їх, працівники політтехнологічної сфери та самі політики повинні швидко реагувати на очікування виборців і створювати такі образи політиків, які будуть їм відповідати. Як реакція громадян на політичну та військову ситуацію в країні, з’явився запит на політичного лідера, який принесе мир, безпеку та суверенітет державі. Саме тому політична технологія іміджмейкінгу постійно вдосконалюється і набирає нових концептів, правил, щоб відповідати потребам електорату. Важливим стає не тільки те, як майстерно побудований імідж політика, а як переформований та як підлаштовується під електорат, глобальні і локальні події. Крім того, значну увагу викликають саме приклад суттєвих змін в образах Президентів України 2014-2022 рр. – П.Порошенка та В. Зеленського, які до сьогодні поки залишаються недослідженими. В межах дисертаційного дослідження автором уперше: зроблено спробу дослідити вплив трансформації ціннісних орієнтацій українців на застосування політичної технології формування іміджу політиків, в зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну; представлено авторську модель етапів побудови стратегії політичного іміджу, як головної складової передвиборчої кампанії; розроблено техніку та правила підготовки політика до виступу; запропоновано типи іміджу сучасних українських політиків, виходячи з політичного сьогодення України; з’ясовано типи іміджевих образів українських президентів через контент-аналіз їх інавгураційних промов, офіційних виступів та особливості мовного іміджу сучасних українських політиків; запропоновано правила коригування зовнішності іміджу політика, як однієї з компонентів створюваного образу; представлено рекомендації в роботі політика в соціальних мережах; проаналізовано особливості формування та зміни іміджу Президентів України з 2014 по 2022 роки. В дисертаційному дослідженні з’ясовано різні підходи до визначення поняття «імідж», проведено порівняння понять «імідж» та «образ». Визначені різні підходи вітчизняних та зарубіжних фахівців до розуміння змісту іміджу. Здійснено детальний опис функцій іміджу, його характеристик, структурних компонентів, типів та моделей. Зміст основного поняття «іміджмейкінг» розглянуто як політичну технологію, тобто технологію формування іміджу політика. Окреслено компоненти імідж-технологій та їх поділ на етапи проведення. Досліджено елементи іміджмейкінгу та цілі впровадження. Значну увагу приділено аналізу впливу цінностей суспільства на іміджмейкінг, як технологію формування іміджу політика. В роботі проаналізовано результати соціологічних досліджень, які дають підставу стверджувати, що до усталених цінностей українців сьогодні належать: безпека, забезпечення стабільності у суспільстві, комунікабельність, порядність політика, відповідальність, патріотизм, чесність, інтелігентність, розважливість, гнучкість, почуття гумору, людяність. Після Євромайдану запит суспільства на стабільність, патріотизм, чесність та відповідальність значно виріс, а у виборах 2019 року – на «нові» обличчя в політиці. Домінуючим ціннісним вподобанням українського суспільства в 2022 році, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, став попит електорату на безпеку. Тому цінності миру, перемоги, свободи, патріотизму, відповідальності та забезпечення стабільного життя стали підґрунтям для побудови образу політика. Професійний іміджмейкер чи політичний консультант повинен слідкувати і відчувати всі ці трансформації в суспільстві, і постійно спостерігати за результатами соціологічних досліджень, які показують зміни, щоб вчасно реагувати і коректувати, змінювати імідж свого політика-клієнта під політичну ситуацію. Цінності громадянського суспільства – це та основа, яка транслює запит громадськості на те, якими вони очікують бачити політиків. В дисертації висвітлено побудову стратегії іміджу політика, тому що перш ніж працювати над формуванням, зміною чи переформатуванням образу, потрібно чітко визначитись з кроками його побудови, технологіями, які будуть застосовуватись для його утвердження та шляхами збереження/захисту іміджу. Спочатку автор визначає фактори, які впливають на створення іміджу політика та специфіку впровадження довгострокового чи короткострокового іміджу. Визначено етапи створення стратегії іміджу політика, де спираючись на власний досвід, дисертант пояснює обов’язкові кроки та технології, які варто застосовувати при формуванні образу політика. Проаналізувавши різні підходи та концепції вчених-політологів, виділено авторські типи образів українських політиків: «Артист» та «Волонтер» (С. Притула, С.Вакарчук), «Воїн» (В. Зеленський), «Мудрий гетьман» (П. Порошенко), «Постійний опозиціонер» (Ю.Тимошенко), «Управлінець» (В. Гройсман та Д. Разумков), «Військовий» (І. Смешко, А. Гриценко), «Мер» (В. Кличко, А. Садовий, Б. Філатов, І. Терехов). Подібна типологія не є однозначно домінуючою, окремі аспекти залишаються дискусійними. Потрібно зазначити, що типів образів політиків в чистому виді не існує, завжди відбувається поєднання двох або трьох образів. Основними компонентами структури іміджу є мова та зовнішність. Мовний імідж – маніпулятивна складова образу політика, яка виступає каталізатором комунікації з виборцями та передає створений образ електорату. Обґрунтовано авторські техніки правильних промов та поради для підготовки політика до виступу. Виділено мовні особливості, на які потрібно звертати особливу увагу при початковій роботі з мовним іміджем кандидата. Представлення образу політика через мовний імідж досліджено через контент- аналіз інавгураційних промов президентів України. Результати показують, що через виступи можна не тільки презентувати образ, а й транслювати його переформатування. Здійснено характеристику риторики українських політиків, які особливо майстерно володіють мовним іміджем, адже він є елементом їх впізнаваності. В дисертаційній роботі проаналізовано синергію та відповідність зовнішності політика створюваному його образу. Зовнішність можна скоректувати чи підкреслити через стиль, зачіску, одяг і т.д. На сьогодні політик повинен слідкувати не лише за чистотою чи охайністю свого одягу, а й за тим, яка подія повинна відбутись, хто буде присутнім на заході і т.д. Також не менш важливим є свіжий, здоровий вигляд політика. Найменші деталі, що слугують аксесуарами, можуть вирізнити стиль політика серед його колег і зробити такий акцент в образі, за яким такий пункт кампанії, як впізнаваність, буде точно виконаним. Особливу увагу політику потрібно приділяти підготовці до ефірів, ток-шоу на телебаченні. Адже телебачення має властивість «оголювати» образ політичного лідера, якщо він не щирий і зроблений максимально штучно. З 2019 року спостерігається перехід від класичних образів політиків до відповідності сьогоденню: прихід до влади нових облич – яскраві акценти в костюмах та порушення протоколу, війна – military стиль. Висвітлено значення фотографії під час передвиборчої кампанії, виділено правила коригування зовнішності та поради по підготовці політика до ефіру на телебаченні. Можна створити ідеальний образ політика, який буде відповідати запитам суспільства, але не донести його до нього. Саме через PR-кампанію виборець починає сприймати імідж таким, яким його хочуть показати, презентувати та подати, безумовно, із використанням маніпулятивного ефекту. Імідж підлаштовують під уявлення виборця. В наших політичних реаліях класична комунікація політиків з виборцями змінюється через те, що значну кількість інформації громадяни отримують через Інтернет. Соціальні мережі стали інструментом в руках політиків та їх команд, який допомагає бути ближчими до народу та транслювати створений імідж. Спілкування виборців із кандидатом через соціальні мережі та різні флешмоби демонструють ефект участі, важливості та залученості людини до системи. Українські політики дуже вчасно та ефективно реагують на будь-які можливості використання шансу зайвий раз нагадати про себе. Представлено поради автора до позиціонування політика в соціальних мережах. Досліджено український досвід іміджмейкінгу, як політичної технології, через детальний аналіз іміджу Президентів України 2014-2022 рр. П. Порошенка та В. Зеленського. Етапи встановлення та зміни образів П.Порошенка здійснено через біографічну складову, враховуючи наявний багатий політичний досвід у одного та відсутність у іншого президента. Заклик до нового життя народу на фоні завершення Революції гідності та початку війни Росії проти України допомагає П.Порошенку прийти до влади. В роботі здійснений аналіз причин підтримки П.Порошенка українцями та розчарування на кінець його каденції. Під час президентських виборів 2019 року він застосовує технології «Протиставлення добра і зла» та «Виділення лідера», але це не допомагає йому реабілітуватись в короткий термін. Актору В.Зеленському вдається змусити молодий електорат долучитись до виборчого процесу, що і стало поштовхом до змін технологій в класичних виборчих кампаніях. В.Зеленський за короткий строк свого президенства змінив багато образів, що пов’язано з політичними реаліями. Спочатку він має образи «Неполітика», «Обранця народу», «Свого хлопця», потім стає «Лідером народу» та «Військовим», але з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну стихійно отримує образи «Героя» на міжнародному рівні та «Батька нації» для українців. За результатами соціологічних досліджень, можемо стверджувати, що на кінець 2022 року українці потребують сильного, вольового лідера, який поведе країну за собою, але не буде зловживати владою, дотримуючись демократичних принципів. Отже, можемо зазначити, що застосування іміджмейкінгу, як політичної технології, в українській політичній практиці виступає складним процесом, але напрацьовано багатий досвід, який дозволяє реагувати на очікування виборців та вимоги сьогодення. Разом із тим динаміка сучасних політичних процесів потребує постійного оновлення напрацьованного досвіду та його технологічного інструментарію. У дисертації визначені основні проблеми та перспективи подальшого розвитку іміджмейкінгу в Україні.Документ РЕВОЛЮЦІЯ ЯК МЕХАНІЗМ ЗМІНИ ВЕКТОРА ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ(2013) Кравець, Ганна Василівна; Кравец, Анна Васильевна; Kravets, Hanna V.Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю аналізу причин, механізмів та результатів суспільних, у тому числі й політичних трансформацій – переходів політичного і загалом суспільного ладу з одного якісного стану в інший. Упродовж двох останніх століть в дослідженнях такого роду домінувала революційна парадигма, хоча й досить часто критикувалася за свій насильницький характер та радикалізм.