Карпенко, Юрій Олександрович2018-06-142018-06-141995Мова: Науково-теоретичний часопис з мовознавстваhttps://dspace.onu.edu.ua/handle/123456789/16986Українське мовознавство в своєму розвитку знає цілу плеяду блискучих, прекрасних фонетистів, але практично не знає, на жаль, фонологів такого рівня. Це, власне, є головною причиною того, що в українській фонології ще від часів Олени Курило закоренилися засади Ленінградської фонологічної ніколи (ЛФШ). Ця школа явно найближча для фонетиста, бо вважає різні звуки різними фонемами. Скажімо, у рос. [гот] - [годы] маємо фонеми [т] і [д], бо так вимовляється. Але фактично не береться до уваги, що ці дві “фонеми” виконують однакову функцію, виділяючи корінь год- і знаходячись у типовому позиційному чергуванні: дзвінкі приголосні в російській мові в кінці слова оглушуються. Саме функцію і позицію, а не звучання, кладе в основу виділення фонем Московська фонологічна школа (МФШ), яка незрівнянно краще — саме у фонологічному, а не фонетичному ключі — розв’язує питання про фонему.uk“фонеми”фонологкоріньдзвінкі приголосніArticle