Дисертації ЕПФ, правові науки
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Перегляд Дисертації ЕПФ, правові науки за Ключові слова "jurisdiction"
Зараз показуємо 1 - 2 з 2
Результатів на сторінці
Налаштування сортування
Документ Адміністративно-правове забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби(2024) Ківало, Людмила Вікторівна; Kivalo, Liudmyla V.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – право (галузь знань 08 – Право). – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса, 2024. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню питань, що стосуються адміністративно-правового забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби. До методологічних засад дослідження адміністративно-правового забезпечення судового захисту особи у спорах щодо її незаконного звільнення з публічної служби віднесено: 1) використання системного підходу з урахуванням специфіки об’єкта дослідження; 2) використання комплексного підходу з урахуванням специфіки об’єкта дослідження; 3) використання термінології. Ці методологічні засади були використані при формуванні структури дисертаційного дослідження, де: в першому розділі роботи розкрито зміст основних понять, що закладаються в основу дослідження – «публічна служба», «публічний службовець», «матеріальні, процедурні, процесуальні адміністративні норми і правовідносини», «судовий захист» та «публічно-правовий спір» і «адміністративно-правове забезпечення судового захисту особи»; в другому розділі роботи розкриті особливості матеріального і процедурного адміністративно-правового регулювання службових відносин; в третьому розділі дисертації розкрито специфіку процесуального адміністративно-правового регулювання порядку розгляду адміністративними судами спорів з приводу звільнення особи з посади публічної служби. Запропоновано авторське визначення публічної служби, під якою слід розуміти: по-перше, професійну діяльність суддів, прокурорів, осіб на посадах державної служби, включаючи військову службу, а також осіб на посадах місцевого самоврядування, які передбачені абзацом четвертим частини першої статті 3 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування»; по-друге, діяльність на політичних посадах в органах державної влади та місцевого самоврядування (народні депутати, міністри і їх заступники, урядові уповноважені, депутати місцевих рад і ін.); по-третє, патронатну службу в органах публічної влади (радники, консультанти і ін.); по-четверте, альтернативну (невійськову) службу. Наголошено, що при характеристиці правового статусу публічного службовця, а також особливостей його участі в адміністративних правовідносинах, необхідно розрізняти між собою, по-перше, матеріальні, процедурні і процесуальні норми адміністративного права, по-друге, матеріальні, процедурні і процесуальні адміністративні правовідносини. Зокрема, матеріальні норми – це норми, які фіксують (закріплюють) певний правовий стан, систему органів, перелік санкцій тощо. Процедурні норми – це норми, які спрямовані на забезпечення позасудової реалізації правового статусу суб’єкта права (наприклад, процедура звернення з заявою до адміністративного органу та порядок її розгляду). Процесуальні норми – це норми, які забезпечують судовий розгляд справи (правопорушення чи правового спору). Відповідно, суспільні відносини, які виникають під час реалізації вище озвучених норм адміністративного права, теж будуть поділятись на матеріальні, процедурні і процесуальні правовідносини. Доведено, що правовий захист публічних службовців від незаконного звільнення це комплекс судових і позасудових засобів, механізмів і процедур передбачених чинним законодавством, які спрямовані на усунення та вирішення публічно-правового спору щодо звільнення особи з посади публічного службовця, а судовий захист публічних службовців від незаконного звільнення з посади це комплекс судових засобів, механізмів і процедур передбачених КАС України, які спрямовані на усунення та вирішення публічно-правового спору щодо звільнення особи з посади публічного службовця. Публічно-правовий спір з приводу звільнення особи з посади публічної служби, характеризується змістом, який складається із трьох елементів: а) сторони (суб’єкти) спору – це учасники службових правовідносин, де один із учасників правовідносин наділений владними поважаннями стосовно звільнення з посади публічної служби іншого учасника (підлеглу особу); б) предмет спору – це рішення суб’єкта, який наділений владними повноваженнями в сфері службових правовідносин щодо звільнення підлеглих осіб, яке, на думку іншого учасника правовідносин (підлеглої особи), порушує його права, свободи і законні інтереси; в) підстави виникнення спору – сукупність фактичних та юридичних обставин, що вказують на ймовірне порушення прав, свобод та законних інтересів особи, яка була звільнена з посади публічної служби. Відповідно, ці підстави поділяються на два види: 1) матеріальні – це фактичні або юридичні обставини, які вказують на ймовірне порушення прав, свобод та законних інтересів особи, яку звільнили з посади публічної служби; 2) процесуальні – це юридична обставина, яка свідчить про факт звернення особи до адміністративного суду за захистом. Запропоновано авторське визначення службової дисципліни: «Службова дисципліна – це неухильне додержання обмежень, які закріплені антикорупційним законодавством, та сумлінне виконання службових обов’язків, які передбачені нормами національного законодавства, правилами внутрішнього службового розпорядку, положеннями про структурні підрозділи державних органів, посадовими інструкціями, Присягою державного службовця, а також містяться в контракті про проходження державної служби». Це визначення розкриває як зв’язок службової дисципліни із адміністративно-правовим статусом публічного службовця, так і зв’язок службової дисципліни із дисциплінарною відповідальністю публічного службовця у вигляді звільнення з посади публічної служби. Запропоновано авторське визначення поняття «незаконне звільнення особи з посади публічної служби», під яким слід розуміти підтверджений судовим рішенням факт порушення прав, свобод і інтересів публічного службовця в службових правовідносинах, який набув свого прояву в порушенні: а) загальних підстав та/або процедури звільнення особи з посади публічної служби на загальних підставах; б) підстав та/або процедури притягнення публічного службовця до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з посади. Виокремлено особливості розгляду та вирішення спорів щодо незаконного звільнення особи з публічної служби, які притаманні даній категорії справ, а саме: а) ці спори відносяться до публічно-правових спорів, пов’язаних з публічною службою; б) ці спори є складним явищем, яке включає в себе публічно-правові аспекти і акцентує зусилля на захисті прав громадян, зайнятих у секторі публічного управління; в) розгляд та вирішення таких адміністративних справ здійснюється адміністративними судами; г) темпоральні межі звернення до адміністративного суду стосовно звільнення з публічної служби – місяць; ґ) це справи незначної складності; д) як правило, ця категорія справ розглядається в порядку спрощеного провадження; е) процесуальний статус учасників цих спорів має свої характерні особливості, обумовлені поєднанням елементів загальної та спеціальної правосуб’єктності; є) ці спори виникають внаслідок конфлікту між публічним службовцем, незаконно відстороненим від виконання своїх обов’язків, та органом публічної влади тощо.Документ Цивільно-правове регулювання надання фінансових послуг в Україні(2023) Святошнюк, Сергій Сергійович; Sviatoshniuk, Serhii S.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 08 «Право» спеціальності 081 «Право». – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2023. Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права комплексним правовим дослідженням особливостей цивільно-правового регулювання надання фінансових послуг в Україні, на основі якого розроблено нові наукові положення та внесено пропозиції з удосконалення правового регулювання відповідних суспільних відносин. Обґрунтовано висновок, що механізм цивільно-правового регулювання надання фінансових послуг – це зумовлена особливостями предмету і методу цивільно-правового регулювання система цивільно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється спеціально-юридичний вплив на поведінку учасників правовідносин, в рамках яких надаються фінансові послуги. Доведено, що правові засоби, які входять до вказаної системи, можна поділити на регулятивні та охоронні. Регулятивні використовуються завжди, охоронні – лише за необхідності, у разі порушення або загрози порушення прав та законних інтересів учасників правовідносин, в рамках яких надаються фінансові послуги. До регулятивних відносяться: норми цивільного права, які закріплені у нормативно-правових актах і визначають модель поведінки суб’єктів цивільного права у відповідних обставинах; принципи надання фінансових послуг; договір про надання фінансових послуг як юридичний факт, на підставі якого виникає договірне зобов’язання з надання фінансових послуг; договірне зобов’язання з надання фінансових послуг. До охоронних відносяться: порушення договірного зобов’язання з надання фінансових послуг як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини, в рамках яких здійснюється захист прав та інтересів управомоченого суб’єкта і покладається відповідальність на правопорушника. З’ясовано, що характерною особливістю правового регулювання надання фінансових послуг в Україні є поєднання приватно-правових та публічно- правових засобів впливу на поведінку учасників відповідних правовідносин, що, своєю чергою, зумовлює особливості юридичних механізмів захисту прав учасників зазначених правовідносин, які полягають, з одного боку, у високому ступені державного контролю та нагляду за діяльністю фінансових установ, з другого – у закріпленні на законодавчому рівні можливості замовників (клієнтів, споживачів) фінансових послуг захищати свої права та інтереси як у судовому, так і у поза судовому порядку. Так, замовники (клієнти, споживачі) фінансових послуг можуть захищати свої права шляхом досудового вирішення спорів щодо надання фінансових послуг, звернення до суду та інших уповноважених органів. При цьому важливим є те, що замовник має право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення його прав та законних інтересів, серед яких одним із основних є право на отримання повної та достовірної інформації про фінансову послугу та про її надавача, що є достатньою для прийняття замовником рішення про отримання такої послуги або відмову від її отримання. Обґрунтовано висновок, що такі ознаки, як нематеріальність, нетранспортабельність та незбережність, властиві всім фінансовим послугам. Такі ж ознаки, як невіддільність, непостійність якості послуги, є характерними для окремих видів фінансових послуг, які охоплюються поняттям «традиційні». На відміну від них, цифровим послугам властиві ознаки віддільності та постійної високої якості, що й відрізняє їх з-поміж інших фінансових послуг. З’ясовано, що практичне значення поділу фінансових послуг на види полягає в тому, що кожний вид фінансових послуг відрізняється специфічним регулюванням, з відповідними вимогами щодо надавачів послуг стосовно їх авторизації, щодо клієнтів (споживачів), щодо порядку надання фінансових послуг, щодо реалізації наглядових на контролюючих функцій відповідних органів за додержанням вимог законодавства у сфері надання фінансових послуг тощо. Обґрунтовано висновок, що категорія «фінансовий засіб» є ширшою ніж категорія «фінансовий актив», тому що охоплює собою також банківські метали та фінансові інструменти. Тому визначення поняття фінансової послуги у Законі України «Про фінансові послуги та фінансові компанії» від 14.12.2021 р. як операції з фінансовими засобами значно розширює можливості учасників ринку фінансових послуг. Констатовано, що визначення поняття «фінансові інструменти» у законодавстві України є фрагментарним і має бути розширено; за основу для визначення даного поняття доцільно взяти відповідні положення Директиви Європейського парламенту і Ради від 15.05.2014 р. «Про ринки фінансових інструментів та про внесення змін до Директиви 2002/92/ЄС та Директиви 2011/61/ЄС». Пропонується у підпункті 64 пункту 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії» від 14.12.2021 р. № 1953-IX при визначенні поняття «фінансова послуга» закріпити термін «діяльність» і викласти визначення поняття фінансової послуги так: «діяльність надавача з реалізації операції або операцій, з фінансовими засобами, що здійснюються в інтересах інших осіб, ніж надавач такої фінансової послуги, а також послуги, прямо визначені спеціальними законами як фінансові послуги». Трактування фінансової послуги як діяльності дозволить узгодити визначення поняття фінансової послуги у Законі України від 14.12.2021 р. «Про фінансові послуги та фінансові компанії» із загальними положеннями про послуги, закріпленими у главі 63 Цивільного кодексу України, та доктринальними положеннями, які характеризують послугу як об’єкт цивільних прав. З’ясовано, що правовідносини з надання фінансових платіжних послуг характеризуються поєднанням як приватно-правових, так і публічно-правових елементів. Наявність публічно-правових елементів у відносинах з надання платіжних послуг, які є за своєю сутністю цивільно-правовими, зумовлена особливим статусом учасників цих відносин та предметом договорів про надання платіжних послуг. Співвідношення приватно-правових і публічно- правових елементів у відносинах з надання фінансових платіжних послуг зумовлює їх специфіку. Зроблено висновок, що положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» місять категорії, які не властиві відносинам з надання послуг, зокрема «загальна вартість замовлення». З огляду на це, пропонується положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» викласти в такій редакції: «У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості роботи (послуги)». Доведено, що специфіка відносин з надання платіжних послуг зумовлює ретельну регламентацію умов передачі певних функцій та процесів на аутсорсинг, вимог до осіб, якіможуть бути залучені на умовах аутсорсингу, порядок їх залучення та власне здійснення самого аутсорсингу. З’ясовано, що специфіка аутсорсингу у сфері надання платіжних послуг виявляється у тому, що коло третіх осіб, які можуть залучатися надавачами платіжних послуг, обмежено юридичними особами, а предмет договору окреслений виконанням окремих операційних функцій, пов’язаних із наданням платіжних послуг. Враховуючи окремі положення нормативно-правових актів, судову практику та доктринальні положення, які визначають сутність договору аутсорсингу, запропоновано власне визначення поняття договору аутсорсингу у сфері надання платіжних послуг. Договір аутсорсингу у сфері надання фінансових послуг – це домовленість сторін, за якою одна сторона (аутсорсер) за завданням іншої сторони (замовника) зобов'язується вчинити певні дії, що зумовлені операційними функціями, які йому передав замовник, а інша сторона (замовник) зобов’язується прийняти виконане та оплатити виконавцеві зазначену послугу.