Переглянути
Нові надходження
Документ Чорноморське козацьке військо в Буго-Дністровському межиріччі наприкінці XVIII ст.: військова та господарська діяльність(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2024) Ложешник, Олександр Сергійович; Lozheshnyk, Oleksandr S.Ложешник О. С. Чорноморське козацьке військо В Буго-Дністровському межиріччі наприкінці XVIII ст.: військова та господарська діяльність. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії з галузі знань 03 «Гуманітарні науки» за спеціальністю 032 «Історія та археографія». – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2024. В сучасній Україні, коли в запеклих боях створюється нова демократична держава попри недолугі спроби російської федерації відновити імперію на наших теренах, все частіше постає питання про формування національної самосвідомості. Важливе місце в цьому процесі займає тема козацтва, яке протягом століть існувало як самобутній феномен, породжений українським народом, унікальна спільнота людей, об’єднаних боротьбою за свободу. Одним з найяскравіших осередків такої спільноти наприкінці ХVІІІ ст. постало Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо), яке проявляло зразки героїзму та відваги, допомагаючи українцям усвідомлювати себе мужніми звитяжцями, що власноруч прокладають свій шлях у майбуття. За нетривалий час перебування в Буго-Дністровському межиріччі козаки Чорноморського війська, як спадкоємці Війська Запорозького, не лише брали участь у боях на території межиріччя Південного Бугу й Дністра, а й стали активними та безпосередніми учасниками її колонізації й господарського освоєння. Об’єкт дослідження – Чорноморське військо під час його перебування в Буго-Дністровському межиріччі наприкінці ХVІІІ ст. Предмет дослідження – історичні умови виникнення; військовий, соціальний та економічний аспекти функціонування Чорноморського війська; система життєдіяльності війська та колонізаційних процесів в Буго-Дністровському межиріччі. Об’єкт та предмет визначають мету дослідження, а саме об’єктивно та комплексно реконструювати подієву частину життєдіяльності Чорноморського війська у військовому і економічному відношеннях під час його перебування в Буго-Дністровському межиріччі впродовж кінця ХVІІІ ст. з урахуванням надбань, втрат та перспектив сьогодення: висвітлити особливості формування та кількісного складу, визначити його місце та роль у військових діях під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр., колонізації та господарському освоєнні південноукраїнського регіону. Хронологічні межі роботи охоплюють грудень 1787 р. – 1800 р. Нижня межа обумовлена переходом українських козаків з Прогноїв (Прогноївської паланки) до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ) та обранням на військовій раді кошовим отаманом Сидора Білого, що започаткувало формування Чорноморського війська на теренах, що входили в межі дисертаційної роботи. Верхня межа зумовлена інтеграцією козаків Чорноморського війська, що залишились в Буго-Дністровському межиріччі після переселення більшості чорноморців на Кубань, до міських та сільських станів. Територіальні межі визначаються землею, наданою Чорноморському війську в Буго-Дністровському межиріччі та на Кінбурнській стороні, й охоплюють сучасну територію Одеської (Березівський, Білгород-Дністровський та Одеський райони), Миколаївської (Баштанський, Вознесенський та Миколаївський райони), Херсонської (Скадовський та Херсонський райони), Запорізької (Пологівський район) областей та частини Молдови (Лівобережжя Дністра). Наукова новизна одержаних результатів зумовлена комплексним дослідженням історії Чорноморського війська під час його перебування в Буго-Дністровському межиріччі. Вперше: опрацьовано та опубліковано документи Державних архівів Одеської та Херсонської областей, що висвітлюють особливості формування Війська вірних козаків (Чорноморського війська) та оселення його козаків в Буго-Дністровському межиріччі; розглянуто причини зміни чисельності іррегулярного формування, джерела його поповнення; уточнено посадові обов’язки старшинського корпусу Чорноморського війська; складено на основі архівних матеріалів та історичної літератури ХІХ ст. список козацьких поселень, що існували в межах військової території на 1790-1792 рр., описано місцезнаходження поселень й заняття чорноморців, що в них проживали; створено мапу козацьких поселень за паланками та ідентифіковано їх розміщення на мапі України. Уточнено: особливості формування козацького війська та джерела його поповнення; зміну чисельності Війська вірних козаків (Чорноморського війська) та її причини; проєкти виділення військової території та оселення на ній козаків; адміністративну діяльність очільників Чорноморського війська під час його перебування в межиріччі; причини та особливості переселення чорноморців на Кубань; Доповнено: джерельну базу й історіографію розкриття заявленої теми; участь козаків у військових кампаніях на території Буго-Дністровського межиріччя під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.; участь чорноморців у колонізації Буго-Дністровського межиріччя та Кінбурнської сторони в 1790-1792 рр.; перебування чорноморців в межиріччі після переселення більшості козаків на Кубань. Особистий внесок здобувача в отриманні наукових результатів полягає у комплексному дослідженні актуального напрямку історичних досліджень, а саме реконструкції основних етапів життєдіяльності Чорноморського війська під час його перебування в Буго-Дністровському межиріччі й на Кінбурнській стороні та його впливу на історичну долю південноукраїнського регіону останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. Наукові результати дисертації належать здобувачу особисто і є його теоретичним та практичним внеском у вивчення питання. Зокрема, дослідником було здійснено евристику в архівосховищах України, виявлено й систематизовано наявний комплекс архівних документів з історії Чорноморського війська під час його перебування в Буго-Дністровському межиріччі. Окрім того була проведена реконструкція історії створення іррегулярного формування, що дало можливість з’ясувати роль і місце чорноморців у боях на території межиріччя під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. та його колонізації. Аналіз історіографічного доробку надав можливість прослідкувати традицію дослідження науковцями заявленої теми з другої половини ХІХ ст. до сьогодення. Зміни в розвитку суспільства й історії як науки зумовили зміни домінантів та методів досліджень, що дозволило умовно поділити всі напрацювання на три періоди за хронологією: 1 період – «імперський», друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст., характеризується започаткуванням введення до наукового обігу документальних і наративних джерел Державного архіву Одеської області та Державного архіву Краснодарського краю; 2 період – «радянський», 1920-1980-і рр., який поділяється на два етапи – «міжвоєнний» та повоєнний. Для нього властиві: партійна заангажованість, перебування досліджень з історії козацтва «поза законом», перекручення та «підтасування» фактів на догоду принципу партійності. 3 період (незалежної України, 1991 – до сьогодні) вирізняється перетворенням заявленої теми в один з основних об’єктів дослідження, використання нових джерел Державного архіву Одеської області, Державного архіву Херсонської області, Державного архіву Краснодарського краю та «перепрочитання» опублікованих документів під іншим кутом зору. Поява на історичній арені наприкінці XVIIІ ст. Чорноморського війська зумовлена тогочасними геополітичними реаліями боротьби за контроль над південноукраїнським регіоном. Залучаючи до війська козаків, уряд Російської імперії передбачав проведення політики денаціоналізації у відношенні до запорожців, які, хоча й змушені були відмовитись від назви «запорозьке», зберегли чимало традицій щодо облаштування життя війська. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. чорноморці несли передову розвідувальну службу р. Буг, брали участь у всіх важливих боях на суші та на морі, відповідали за бойове забезпечення та комунікацію регулярної армії, проводили розвідки, спостерігаючи за турецьким військом. Зокрема, вони брали участь у: морських боях проти турецької армади, захопленні острова Березань, штурмі Очаківської фортеці, битві під Бендерами, штурмі Хаджибейської, Аккерманської та Бендерської фортець. Кожній військовій операції передували розвідувальні дії, що своєю ретельністю допомагали скласти ретельний план штурмів. Отримавши в межиріччі військову територію, очільники війська займались її облаштуванням: поділили на паланки на чолі з паланковою старшиною; прийняли чимало рішень щодо збереження та охорони природних багатств, поповнення військової скарбниці, продовжували запорозькі традиції у веденні господарства. Але після смерті Г. Потьомкіна більшість його дарчих ордерів втратили значення, що спричинило переселення чорноморців на Кубань. Після переселення більшості, в Буго-Дністровському межиріччі залишились: 1) «посполиті» (не бажали служити у війську); 2) «сірома» (не мала коштів на переселення і в пошуках заробітку розійшлась межиріччям, іноді навіть переходила до Задунайської Січі); 3) купці, поміщики, дворяни, що «формально» приписались до війська; 4) заможні чорноморці, які не бажали втрачати свої господарства. Федір Черненко, опікуючись козаками, що залишились в межиріччі, за наказом Й. де Рибаса влітку 1793 р. зібрав чорноморців до Чорноморської команди, що створювалась в Хаджибеї для служби на човнах, а в дійсності для будівництва порту. У серпні 1797 р. постало питання про ліквідацію команди. На постійне проживання в Одесі та її околицях залишились 326 чорноморців, які встигли завести господарства, що приносили їм прибуток. Отже, створене напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Чорноморське військо, після підписання Ясської мирної угоди стало непотрібним. Але, розуміючи, що ліквідувати військо, яке нещодавно показувало героїзм та самовідвагу в боротьбі з турками без боязні викликати спротив козаків не вдасться, імперський уряд вирішив його зберегти, але перевести з Південної України на іншу небезпечну територію, де можна було б використати військовий потенціал та господарський досвід козаків. Проте, незважаючи на трагічність цього періоду для чорноморців, воно ще довгий час залишалось за своїм духом «українським», дотримуючись запорозьких звичаїв у чужому для них краю.Документ Історія жіночої освіти на півдні України у XIX – на початку XX ст.: Одеський інститут шляхетних дівчат(2023) Коробчук, Анна Сергіївна; Korobchuk, Anna S.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії з галузі знань 03 «Гуманітарні науки» за спеціальністю 032 «Історія та археологія». – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса, 2023. У першому розділі дисертації проаналізовано відповідну історіографію з історії жіночої освіти на теренах сучасної України та Російської імперії. Авторка аналізує наявний комплекс архівних документів з будівельної історії установи, особові справи персоналу і пансіонерок тощо. Зазначається, що для розкриття питань повсякденного життя інституток важливо залучити до комплексу джерел мемуари, щоденники, листівки. Систематизовано документальні та наративні джерела, а також матеріали періодичних місцевих видань. У першій частині другого розділу розглядається процес інституціоналізації жіночої освіти та управління Одеським інститутом шляхетних дівчат. Друга частина цього розділу присвячена проблемним питанням функціонування установи. Автор визначає джерела фінансування закладу освіти, місця розташування закладу. У третьому розділі розглядається освітній процес в Інституті. Виділяється особливий вплив релігії та курсу Закону Божого на життя пансіонерок. Також досліджується процес викладання гуманітарних дисциплін (грецька мова, новогрецька, італійська, німецька мова та література, французька мова та література та історія). Важливою віхою модернізації освітнього процесу стало збільшення ролі точних та природничих дисциплін (математика, природознавство, географія, фізика). Традиційним для інституток було опанування витончених мистецтв (танці, музика, гімнастика, співи тощо), котрі розглядаються в частині 3.4. У четвертому розділі досліджується специфіка повсякденного життя вихованок привілейованого закритого жіночого закладу освіти. Особливу роль в житті вихованок відігравав храм св. Олександри, що функціонував при інституції. Низка благодійників піклувалися про долю структурного підрозділу Інституту. У святкові дні до стін храму навідувалися поважні гості міста. Приділяється увага особливостям прийняття дівчини до Одеського інституту. Важливою подією в житті кожної пансіонерки були випускні бали, котрі розглядаються в частині 4.3. У завершальному пункті аналізуються життєві долі низки інституток. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням діяльності Одеського інституту шляхетних дівчат. Під час експериментальних досліджень був опрацьований комплекс архівних джерел та виявлено видання з бібліотеки Одеського інституту шляхетних дівчат. Уперше було запроваджено до наукового обігу комплекс архівних джерел Державного архіву Одеської області та Російського державного історичного архіву; схарактеризовано історію Одеського інституту шляхетних дівчат як самостійного закладу освіти, котрий виник на базі «дівочого пансіону» (1805) та припинив роботу в 1920 р. Уточнено і доповнено: дату заснування Одеського інституту шляхетних дівчат; тривалість освітнього процесу вихованок інституції. Дане дисертаційне дослідження доповнює вивчені аспекти з історії освітніх закладів півдня України та жіночих закладів освіти в регіоні та Російської імперії. Автор вказує на тривалість освітнього процесу вихованок інституції. У висновках підкреслюється, що Одеський інститут шляхетних дівчат був самостійним, привілейованим жіночим закладом освіти на півдні України. Інститути перебували під контролем Відомства установ імператриці Марії Федорівни. Функціонування цього закладу освіти демонструє перехід від домодерного та патріархального суспільства до модерного і рівноправного. Відповідно їхня поява ознаменувала як розвиток традиційного сімейного устрою у майбутньому житті вихованок, так і розширення нових можливостей для самореалізації дівчини в модерному суспільстві. Важливо, що одним з головних факторів припинення існування установи є падіння імперської влади та неможливість швидкої трансформації в нових історичних реаліях. Одеський інститут шляхетних дівчат відіграв непересічну роль в історії модерного українського міста Одеси. Важливе значення для формування міського середовища Одеси на початку XIX століття відігравали іноземці-переселенці та купці. Зокрема, це формувало специфіку вказаного вище закладу освіти, бо до лав інституток мали змогу потрапити не лише дворянки, але й купецькі доньки. У період передісторії установи приймали до лав інституції гречанок, котрі мали змогу вивчати рідну мову та притримуватись традиційного віросповідання. У результаті вивчення теми, авторка вважає доцільним поділити час функціонування Одеського інституту шляхетних дівчат на наступні періоди: 1805-1829 – передісторія інституції, зародження закладу освіти, 1829-1856 – становлення Інституту, 1856-1914 – період розквіту установи, 1914-1920 – час занедбання та припинення існування Одеського інституту шляхетних дівчат. В 1898 установа отримала назву Одеський інститут імператора Миколи I. У процесі революційних подій діяльність закладу була зведена нанівець. Інструментарій, що його опановували під час навчання в Одеському інституті шляхетних дівчат, надавав більше змоги їх самореалізації у дорослому житті. У модерному суспільстві у колишніх пансіонерок була змога проявити себе не лише в якості дружини та матері знатного чоловіка, але й розкритися на педагогічній ниві та інших професіях. Низка вихованок отримували можливість познайомитися під час урочистостей в Інституті зі своїм майбутнім чоловіком. Функціонування станових закритих закладів жіночої освіти у XIX столітті було важливим на момент їх активної діяльності. Одеський інститут, як інші заклади освіти, які входили до Відомства установ імператриці Марії надавали можливість отримати лише обмежений комплекс знань, звертаючи увагу на естетичне виховання. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при викладанні курсів з «Історії Одещини» та розробці вибіркових курсів «Історія освіти та науки в Україні», «Історії жіночої освіти в Україні». Фрагменти дисертаційного дослідження є корисними при розробці екскурсійних маршрутів по м. Одесі. Також загальні висновки з теми можуть доповнювати загальні та спеціальні праці з історії України.Документ Соціо-демографічне становище грецького населення Одеси (кінець XVIII – початок XX ст.)(2023) Парадісопулос, Софроніос Іліас; Paradeisopoulos (Paradisopoulos), Sofronios I.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 — Історія та археологія. — Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, м. Одеса, 2023. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація присвячена еволюції грецької общини Одеси під час її формування та розвитку протягом кінця XVIII – початку XX ст. Метою роботи є історично-демографічні аспекти відтворення грецького населення міста в умовах урбанізації та модернізації його соціально-економічного та демографічного існування впродовж більш ніж століття. Предмет вивчення — соціально-економічна та демографічна життєдіяльність грецького населення Одеси в кінці XVIII – на початку XX ст. Для України дослідження історії грецької спільноти Одеси, її демографічної еволюції є важливим, оскільки сприяє отриманню досвіду для вивчення процесів внутрішньої та зовнішньої міграції, елементів міграційної політики тощо. Так само необхідне вивчення ролі Одеси, її демографічного потенціалу в розгортанні грецької визвольної революції 1821 р., появі на європейській політичній карті Грецької Республіки. Актуальність теми дисертації також обумовлена недостатнім рівнем висвітлення демографічних проблем греків Одеси в українській та грецькій історіографії. Життєдіяльність грецької діаспори українських земель дає можливість розглянути питання історії країн Південно-Східної та Східної Європи, в тому числі Греції та України, на які не було в достатній мірі звернуто уваги в історіографії. У вступі розкривається актуальність теми, визначений об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі роботи. Поставлені мета і завдання дисертації, показані методи дослідження, наукова новизна, практичне значення, апробація результатів. Вказані основні досягнення здобувача. Перший розділ роботи присвячений огляду джерел, літератури та методів дослідження. Їх аналіз систематизований за проблемно-хронологічним принципом. Джерельну базу роботи утворює масив документів, розподілений на чотири групи, в залежності від походження та форми. Першу, найбільшу за чисельністю та значенням, складають статистичні матеріали. Друга група джерел — офіційні матеріали, законодавчі акти та адміністративні розпорядження, офіційні епістолярії. Третя група — мемуари, спогади (так звані «его-документи»). Четверта — матеріали преси. Першу складають статистичні корпуси (як агреговані, так й первісні): матеріали російських, грецьких і місцевих переписів, церковні метрики, економічні та адміністративні огляди-звіти. Створені за їх матеріалами та пресою бази даних дозволили провести реконструкції на рівні мікросоціальної дійсності й демографічної поведінки грецького населення Одеси. Виявлені та введені до наукового обігу матеріали загального перепису 1879 р. населення Грецького Королівства (екзогенні дані) включали відомості про громадян діаспор, зокрема греків Одеси. Друга група джерел дозволяє насамперед простежити становище грецької спільноти. Специфічною складовою групи є офіційні епістолярії — рапорти грецьких консулів, що зберігаються в архіві міністерства закордонних справ Греції. Третя група — мемуари, спогади. Головним чином це невідомі в українській історіографії мемуари, що зберігаються в приватних і державних грецьких архівах. Четверта група — матеріали регіональної періодичної преси Одеси XIX – початку XX ст. Серед важливіших — газета «Одесский вестник» та грецькі часописи «Космос» (Κόσμος), «Фос» (Φως), «Анагеннісіс» (Αναγέννησις), «Єлінікос Астир» (Ελληνικός Αστήρ) та «Іліос» (Ήλιος). Історія грецької спільноти Одеси кінця XVIII – початку XX ст. в силу різних причин все ще залишається маловивченою проблемою. На сьогодні відсутні спеціальні роботи, в яких би були комплексно досліджені соціально-економічні та демографічні аспекти існування одеської діаспори греків. Крім недостатнього рівня висвітлення демографічних проблем греків Одеси в українській історіографії, майже відсутні дослідження порівняльного характеру у сфері регіональної демографії. Тому історіографічний огляд здійснювався на основі тих робіт, у яких простежуються соціально-економічні та супутні сторінки історії греків Одеси. Також охарактеризовані методологічні засади та історичні й демографічні прийоми дослідження. У другому розділі показаний розвиток грецької спільноти Одеси впродовж більш ніж 120 років та представлені основні етапи історичної динаміки грецької присутності. Відтворена реконструкція громади від часів формування до етапу продуктивного еволюціонування. Особливості її функціонування визначали різноманітні ендогенні та екзогенні фактори. Грецьке населення відігравало значну роль у життєдіяльності міського середовища, а також виступало важливим суб’єктом міжнародної ситуації: від комерційної активності у торгівлі зерном до Грецької революції та становлення незалежної держави. Досліджений демографічний потенціал греків Одеси у співставленні із загальними тенденціями відтворення народонаселення міста. Аналіз соціально-демографічних характеристик цієї етнокультурної спільноти виявив типовість та особливості більш раннього, аніж у решті населення, переходу від традиційної до модерної моделі природного руху населення. Третій розділ подає основні фактори та чинники етнодемографічного розвитку греків Одеси до початку XX ст. Народжуваність разом зі смертністю вважаються визначними показниками демографічних моделей відтворення населення та їхньої етнокультурної, стадіальної варіативності. Аналіз соціально-територіальної структури народжень у середовищі грецького населення Одеси показав, що тільки умовна половина греків є «одеситами» за народженням, а кожен другий — приїжджий першого покоління. «Географія виходу» греків свідчить, що абсолютна більшість — іноземно-піддані греки, що народилися поза Російською імперією. Студіювання смертності серед грецької спільноти виявило, що її середній щорічний показник був дещо нижчим, аніж аналогічні по всій губернії та в Європі. Це може свідчити про більш сприятливі умови життєдіяльності у міському середовищі Одесі. Незважаючи на це, більшість смертей були результатами захворювань. Сезонність цього процесу розкриває специфічну локальну закономірність: її піки припадають на літні місяці та пов’язані із серцевими та інфекційними хворобами. У четверному розділі охарактеризовано основні показники та індекси створення родин, укладення шлюбів, родинні структури та домогосподарства греків Одеси. Представлена територіальна, соціальна та професійна структура грецької общини міста. Всі ці явища визначаються в комплексній сукупності, а також компаративних діахронній та синхронній перспективах. Вивчені сезонність укладання шлюбів, середній вік вступу до першого шлюбу, типові вікові діапазони між подружжям, вдівство та повторні шлюби. На підставі насамперед Грецького перепису 1879 р. та Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. реконструюються сімейні колективи греків Одеси, їх складові елементи, що дозволило охарактеризувати типологічні ознаки грецьких домогосподарств. Показана зайнятість грецького населення. Представництво греків Одеси практично в усіх верствах і різноманітних професійних корпорацій мало певні особливості. Якщо до 1860-х рр. провідними стратегіями виступали торговельні операції, то протягом другої половини XIX – початку XX ст. поруч із ними важливими сегментами стали інші галузі: фінансова, промислова, нерухомість. Особливо відзначається помітна «пролетаризація» групи (наймані та фахові робітники). У висновках підведені головні підсумки дослідження. В цілому, грецька спільнота Одеси протягом усіх етапів своєї життєдіяльності відображала особливий перехідний міграційний тип. Незважаючи на певну стадіальну варіативність, ця типологічна характеристика базується на основних демографічних якостях та рисах. Огляд соціальних інститутів (перш за все — родин) та повсякденні практики також віддзеркалюють подібний переселенський характер. Високий відсоток неповних сімей (вдових та неодружених), мінімальна частка нерозподілених родинних колективів, що, в основному, були репрезентовані трудовими артілями. Наприкінці XIX ст. грецька громада являє собою суспільство комерційного характеру зі значним відсотком середніх верств та з сильною тенденцією пролетаризації. Наукова новизна одержаних результатів: вперше в історіографії зроблене комплексне дослідження демографічного розвитку греків Одеси в кінці XVIII – на початку XX ст.; представлений механізм життєдіяльності греків Одеси шляхом вивчення шлюбності, народжування та смертності. Узагальнено та систематизовано: напрацювання українських, грецьких та західноєвропейських дослідників теми; реконструкції механізмів економічного та соціального відтворення і функціонування грецької спільноти міста. Уточнено: вплив конфесійних та соціально-економічних обставин на формування демографічного профілю греків Одеси впродовж кінця XVIII – початку XX ст. Набуло подальшого розвитку: бачення економічної та професійної діяльності представників грецького населення Одеси в 1794–1920 рр.; висвітлення родинних та земляцьких зв’язків греків Одеси та греків метрополії. Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання для порівняльного аналізу розвитку населення діаспор і демографічної специфіки регіонів та етнічних груп. Основні положення, узагальнення і результати, зібраний матеріал можуть застосовуватись у підготовці монографій, підручників, посібників, навчальних курсів із всесвітньої історії та історії України. Основні положення і матеріали дисертації були апробовані у виступах на наукових і науково-практичних конференціях. Міжнародні: The Economic and Social Development of the Port-Cities of the Northern Black Sea Coast, Late 18th – Beginning of the 20th century (Odesa, 2013); Aπό το Αιγαίο στη Μαύρη Θάλασσα» Διεθνές Συνέδριο (Αθήνα, 2016); Дипломатичні архіви як історичне джерело (Одеса, 2016); Ants or frogs around a pond: Public space, architecture, memory and identity in port-cities of the Black Sea and the Mediterranean (18th–20th centuries) (Athens, 2022); Всеукраїнські: Розвиток еллінізму в Україні у XVIII–XXI ст. (Маріуполь, 2007); I – V Маразліївські читання (Одеса, 2004– 2010); Україна – Греція: історичні рефлексії (Ізмаїл, 2019). Основні результати роботи обговорювалися на засіданнях кафедри всесвітньої історії ОНУ імені І.І. Мечникова.Документ Міські голови Одеси другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: просопографічний портрет(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2022) Герасименко, Вікторія Вікторівна; Herasymenko, Viktoriia V.Документ Регіональна специфіка у становленні та розвитку історичної географії України в ХІХ на початку ХХ ст.(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2022) Івасюк (Нікічук), Вікторія Сергіївна; Ivasiuk (Nikichuk), Viktoriia S.У роботі розглянуто процес становлення історичної географії України в університетах Києва, Харкова, Одеси та Львова у ХІХ – початку ХХ ст. як навчальної дисципліни; охарактеризовано роль наукових осередків (товариств, відділень тощо) України у формуванні історико-географічного напрямку досліджень ХІХ – початку ХХ ст.; проаналізовано відображення історії українських регіонів на сторінках часопису «Киевская старина»; розкрито відображення історико-географічних досліджень на сторінках періодичних і серійних видань Наддніпрянської та Південної України; проаналізовано історико-географічні дослідження в окремих працях дослідників Катеринослава, Миколаєва, Сімферополя; простежується формування українського простору на сторінках наукових періодичних видань («Записок» та «Вісників» наукових установ тощо); розглянуто картографування як елемент історико-географічних досліджень України; визначено етапи розвитку історичної географії України та охарактеризовано специфіку кожного з них. Доведено, що бурхливий розвиток української історичної науки ХІХ – початок ХХ ст. створив необхідність виокремлення спеціальних галузей історичної науки для більш активних і результативних наукових досліджень. Регіональна специфіка становлення і розвитку історичної географії розглянуто в контексті Наддніпрянської та Слобідської, Південної та Західної України. Встановлено, що кожен регіональний центр мав як спільні, так і відмінні тенденції у розвитку наукових досліджень. Наукові кола гуртувались як навколо наукових, так і освітніх установ. Доповненням до грунтовних наукових розвідок історико-географічного напрямку стали серійні та періодичні видання, зокрема військового та релігійного напрямку. Оскільки поставала потреба в комплексному дослідженні цих територій з різних аспектів – географічного, історичного, статистичного, військового, природничого, картографічного тощо. Розвиток історичної географії України в ХІХ – на початку ХХ ст. можна поділити на три етапи: 1) початок ХІХ – 60-ті рр. ХІХ ст., 2) 60-ті рр. – кінець ХІХ ст.; 3) початок ХХ ст. – 1914 р. Перший етап характеризується розвитком історичної географії України в контексті становлення як історичної, так і географічної наук. Освітній компонент з історичної географії України представлений в університетах Києва та Харкова як частина загальних історичних курсів та як окремі спеціальні курси у Львівському університеті. Наукові дослідження в Наддніпрянській та Західній Україні відбувались на базі освітніх установ. В той самий час дослідження південноукраїнських істориків проводились навпаки на базі наукових товариств. Дослідження з історичної географії України мали переважно краєзнавчу тематику. Другий етап визначено прийняттям нового освітнього статуту Російської імперії, де історичній географії відводилось місце допоміжної історичної дисципліни. Значного успіху у цьому було досягнуто викладачами Новоросійського університету в Одесі. Потужно розвиваються наукові дослідження з історичної географії у Наддніпрянській та Слобідській Україні на базі утворених наукових товариств. Дослідження західноукраїнських науковців активно проводяться із утворенням Наукового товариства імені Шевченка. Тематика досліджень цього етапу має регіональний та краєзнавчий аспекти. Початок ХХ ст. – 1914 р. – третій етап розвитку історичної географії України. В даний етап змінюється напрям досліджень, зокрема тематика праць західноукраїнських істориків акцентована на формування уявлень щодо загальноукраїнського простору, обґрунтування меж майбутньої української держави. Це знайшло відображення на розробці перших карт загальноукраїнської території. У подальшому саме ці наукові погляди історико-географів знайшли практичну реалізацію у суспільно-політичному житті, а питання соборності українських земель відображалось у програмних документах перших політичних партій. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням з регіональної специфіки у становленні та розвитку історичної географії України запропоновано узагальнююче дослідження з розгляду теми регіональної специфіки у становленні та розвитку історичної географії України; охарактеризовано зміст історичної географії як спеціальної галузі історичної науки в контексті розвитку історичної науки ХІХ – початку ХХ ст.; досліджено процес становлення історичної географії України в університетських центрах як навчальної дисципліни в ХІХ – початку ХХ ст.; проаналізовано публікації в часописі «Киевская старина», що мають історико-географічний характер; визначена роль Наукового товариства імені Тараса Шевченка у розвитку історичної географії України; розкрито значення церковної періодики у становленні локальних історико-географічих студій Наддніпрянської і Південної України та публікацій краєзнавчого характеру; з’ясовано специфіку досліджень в регіональних центрах України через діяльність наукових товариств та установ. Уточнено та обґрунтовано вплив історико-географічних досліджень на суспільно-політичні процеси в Західній Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.; роль картографування як елемента історико-географічних досліджень України; питання формування українського простору на сторінках наукових періодичних видань Західної України. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони значно розширюють відомості про історико-географічні дослідження в Україні. Основні результати та положення дисертації можуть бути використані в узагальнюючих працях з історії України, спеціальних історичних дисциплінах, краєзнавчих дослідженнях. Матеріали та висновки дисертації будуть корисними про розробці спеціальних курсів з історії спеціальних дисциплін.Документ Диалоговая конституция идентичности [диссертация](2012) Худенко, Андрей Владимирович; Худенко, Андрій Володимирович; Khudenko, Andrii V.Культура всегда была и остается тем бытийным основанием, где мир и все мир населяющее приобретают человеческое значение и назначение. Утверждаясь в своем человеческом измерении, нечто в культуре выявляется как идентичное. Именно культура является тем местом, где все, что имеется, выявляется и утверждается – осуществляется как идентичное. Перипетии движения осуществления нечто как идентичного – собственный путь культуры. Задержаться и держаться этого пути в его динамической и пластической цельности ‒ непременное условие, которое гарантирует возможность обнаружить нечто как очевидное, подлинное ‒ идентичное. Однако как собственно происходит конституирование идентичности в культуре, каковы его механизмы и принципы? Эти вопросы остаются в философии культуры еще далеко не разрешенными.Документ Феномен альтернативної історії у сучасній історичній свідомості(2016) Ткаченко, Наталія Олексіївна; Ткаченко, Наталия Алексеевна; Tkachenko, Nataliia O.Актуальність теми дослідження. В останні кілька десятиліть філософія історії зустрічається з серйозними викликами, зумовленими кризою ідеї Прогресу, розчаруванням в історичних прогнозах, усвідомленням можливості використовувати історичне знання в якості зброї. У теорії історії це реалізується в переосмисленні традиційного бачення лінійності історичного часу, формуванні різомної інтерпретації історичного процесу, спробах обґрунтувати кінець історії, фундаментальній переорієнтації напрямку філософсько-історичного погляду. На рівні непрофесійної історичної свідомості відповідь на виклики ХХ століття приходить у вигляді бажання звільнитися від диктату історії, бачення історії як поля гри (від реконструкцій до фантазування історії неіснуючих народів), наполегливого пошуку якоїсь прихованої від нас «владою» істинної історії, в якій може знайтися сенс. Велика кількість протуберанців історичної свідомості свідчить про кризу у розумінні історії сьогодні, про те, що в розумінні історії, можливо, формується щось принципово нове.Документ «Розриви» історичного часу як об’єкт філософсько-історичного дослідження(2016) Ткаченко, Олексій Валерійович; Tkachenko, Oleksii V.; Ткаченко, Алексей ВалериевичАктуальність теми дослідження. Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. супроводжувалась переглядом концептуальних методологічних основ у філософсько-історичній думці. Реальність ХХ сторіччя виявилась настільки катастрофічною, що модерністське бачення історії як передбачуваного процесу, організованого руху людського суспільства до відомої мети просто перестало працювати. Після Першої світової війни ідея Прогресу втратила роль безсумнівного авторитету. Друга половина ХХ століття ознаменувалася початком пошуків в галузі колективних уявлень, зокрема колективної та історичної пам’яті. Історичні уявлення вперше стали самостійним об’єктом дослідження, набувши рівноправного статусу з «об’єктивною» історичною реальністю.