Переглянути
Нові надходження
Документ Художній світ історичної романістики Петра Кралюка(2025) Чмир, Андрій Валерійович; Chmyr, Andrii V.Чмир А. В. Художній світ історичної романістики Петра Кралюка. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 Філологія. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2025. У дисертації досліджено особливості художнього світу в чотирьох історичних романах сучасного письменника Петра Кралюка («Шестиднев, або Корона дому Острозьких», «Сильні та одинокі», «Данило Острозький: образ, гаптований бісером», «Справжній Мазепа»). Художня реальність, створена цим літератором, є пошуком відповідей на актуальні питання національної давнини, прискіпливим аналізом пережитих країною подій і прогнозуванням перспектив подальшого життя українського народу. Для цього майстра слова початку XXI ст. вкрай важлива ревізія усталених поглядів на історичне минуле України, тож митець пропонує нові підходи щодо інтерпретації суперечливих подій минулого і героїчної історії боротьби українців. Актуальність дисертації зумовлена потребою визначити місце історичних романів Петра Кралюка в літературному процесі сьогодення, охарактеризувати сутність авторської концепції зображення старовини та встановити специфіку діалогізму літератора, який є водночас письменником і науковцем. Прозову творчість вищезгаданого майстра слова та своєрідність його як митця розглядала значна кількість літературознавців (Петро Білоус, Сергій Дзюба, Микола Жулинський, Олексій Костюченко, Світлана Кочерга, Олена Мізінкіна, Вікторія Назарук, Галина Насмінчук, Ярослав Поліщук, Валерій Полковський, Ірина Приліпко, Олександр Саган, Сергій Синюк, Михайло Слабошпицький, Роксана Харчук, Лілія Чикур, Тетяна Шевченко, Михайло Якубович). Дослідники зупинялись на специфіці художнього світу окремих творів письменника XXI ст. Однак проблема своєрідності художнього світу історичних романів Петра Кралюка як творів нового типу за постмодерних реалій залишається на сьогодні відкритою, тому виникає потреба її розв’язати. Мета дисертаційної роботи полягає у виявленні засобів, за допомогою яких відбувається актуалізація такого феномену, як художній світ історичної романістики вказаного літератора, його характеристика та визначення рис, які вирізняють художню концепцію щодо минулого на тлі інших митців. Відповідно до поставленої мети важливими постали такі завдання: проаналізувати специфіку сучасного українського історичного роману, його магістральні риси, історію розвитку, жанрові різновиди, співвідношення факту й вимислу у створенні образної та подієвої систем, а також наукового й художнього складників процесу авторської творчості; простежити рівень вивчення історичної романістики Петра Кралюка, коло проблем, які вирішуються дослідниками щодо його історичної прози (форми авторської присутності, ступінь документальності в зображенні подій, складники його поетики, місце інтертекстуальності, художній світ деяких творів, полемічність оцінок щодо творчості), з’ясувати стан розробки художнього світу історичних романів цього майстра слова; дослідити своєрідність такого літературознавчого поняття, як «художній світ», дати йому визначення, простежити його зв’язок із реальним світом, авторським «я», рецепцію, складники та системність цього феномену; розглянути поняття «діалог», вивчення якого можливе з двох позицій: комунікації і психології; виявити елементи паратекстуальності (включно з метатекстом) в історичній романістиці Петра Кралюка як прояв діалогічності побудови творів, дослідити важливість паратексту для створення художнього світу; звернути увагу на стан розробки такої категорії, як «інтертекстуальність», охарактеризувати засоби інтертекстуальності в історичних романах досліджуваного автора; простежити типи діалогів як комунікативних актів між персонажами в історичній прозі Петра Кралюка, з’ясувати їхнє концептуальне значення. У роботі досліджено діалогічність як магістральну ознаку художнього світу історичної романістики Петра Кралюка. Об’єктом дисертаційної роботи є історичні романи «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», «Сильні та одинокі», «Данило Острозький: образ, гаптований бісером», «Справжній Мазепа» Петра Кралюка як найбільш репрезентативні щодо створеного ним художнього світу. Предметом дослідження став аналіз паратекстуальності, інтертекстуальності і діалогу як провідних рис художнього світу історичних романів письменника XXI ст. З огляду на мету та завдання дисертації під час вивчення історичної романістики Петра Кралюка використано такі методи: системно-семантичний підхід, який необхідний для аналізу історичних творів цього письменника як цілісної системи й усвідомлення їхнього місця в мистецтві загалом і в літературі зокрема. Застосовано також наратологічний метод для аналізу дискурсу в чотирьох історичних романах автора. Вагомим у роботі виявився і метод рецептивної естетики – для розуміння того, як історична романістика Петра Кралюка корелює зі сприйняттям читача. Типологійний метод використано в зіставленні історичних романів майстра слова між собою та виявленні спільних рис. Застосування герменевтичних стратегій сприяло вивченню чотирьох творів літератора з погляду семантики створених письменником образів. Біографічний метод дозволив розглянути особистість автора у зв’язку з тим, що він є водночас і літератором, і науковцем. Саме це зумовлює діалогізм його історичної творчості, який проявляється на рівні змісту та форми. Порівняльно-історичний метод у дисертації знадобився для встановлення етапів розвитку й сутності таких понять, як «художній світ», «історичний роман», «паратекстуальність», «інтертекстуальність», «діалог». За допомогою діалогічного методу вдалося простежити своєрідну евристичну бесіду між автором та читачем, яка стає можливою завдяки існуванню художнього світу історичних романів Петра Кралюка. Теоретико-методологічною основою дисертації стали розвідки як національних, так і зарубіжних дослідників. Використано напрацювання таких літературознавців, як Стефанія Андрусів, Антоніна Аністратенко, Ніна Бернадська, Тетяна Бовсунівська, Ганс Вільмар Гепперт, Джером де Грут, Анатолій Гуляк, Микола Ільницький, Микола Кодак, Марія Лаврусенко, Богдан Мельничук, Василь Полтавчук, Людмила Ромащенко. Історичну прозу Петра Кралюка та постать цього автора розглядали Петро Білоус, Сергій Дзюба, Микола Жулинський, Олексій Костюченко, Світлана Кочерга, Олена Мізінкіна, Вікторія Назарук, Галина Насмінчук, Ярослав Поліщук, Валерій Полковський, Ірина Приліпко, Олександр Саган, Сергій Синюк, Михайло Слабошпицький, Роксана Харчук, Лілія Чикур, Тетяна Шевченко, Михайло Якубович. Їхні позиції взято до уваги в дослідженні. Методологічним підґрунтям для аналізу художнього світу стали праці Петра Білоуса, Олександра Бороня, Умберто Еко, Василя Іванишина, Григорія Клочека, Ірини Лівенко, Валентини Мусій, Катажини Роснер, Ірини Руснак, Анатолія Ткаченка, Нонни Шляхової. У дисертації були використані дослідження, присвячені діалогу (Наталії Астрахан, Марини Злочевської, Наталі Кондратенко, Тетяни Суходуб, Василя Фащенка, Людмили Шашкової); паратекстуальності (Міхала Ґловінського, Олени Дубініної, Жерара Женетта, Максима Нестелєєва, Олени Переломової, Мар’яни Сокол, Альони Тичініної); інтертекстуальності (Ролана Барта, Юлії Крістевої, Зофії Мітосек, Петра Рихла). Допомогли також розвідки українських істориків (Олександра Бойка, Володимира Голобуцького, Михайла Грушевського, Володимира Замлинського, Миколи Ковальського, Миколи Костомарова, Миколи Котляра, Миколи Манька, Івана Огієнка, Григорія Савчука, Василя Ульяновського, Наталі Яковенко) для розуміння певних постатей минулого та окремих історичних подій. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що: – уперше цілісно проаналізовано художній світ чотирьох історичних романів Петра Кралюка; – уперше комплексно розглянуто паратекстуальність, інтертекстуальність і діалогічність історичних романів цього літератора як художньої єдності (системи), виділено їхні різновиди; – уперше досліджено історичні романи майстра слова з погляду засад діалогізму. Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (172 позиції). Загальний обсяг дисертації 204 сторінки, основний текст – 169 сторінок. У першому розділі дисертації йдеться про шляхи дослідження художнього світу історичної романістики Петра Кралюка. У ньому розглянуто погляди науковців на специфіку сучасного українського історичного роману, його жанрові різновиди, взаємозв’язок у ньому факту й вимислу. Досвід вивчення прози Петра Кралюка проаналізовано в контексті сучасних концепцій історичної романістики. Охарактеризовано сутність такої літературознавчої категорії, як «художній світ» (його дефініція, співвідношення з реальним світом, оприявнення в ньому авторського «я», рецепцію читача, складники, системність). Узагальнено, що художній світ – феномен, який виникає як наслідок спільної дії автора, читача та самого художнього твору. Це індивідуальний погляд митця на світ, який доступний під час читання реципієнту, а також сукупність засобів і прийомів, які роблять цей художній світ індивідуальним, винятковим, неповторним. Визначено, що історичну творчість Петра Кралюка доречно розглядати з позицій діалогу та діалогічності, оскільки історична романістика згаданого письменника постійно апелює до взаємодії з читацьким світосприйняттям, поглядами, переконаннями, ідеями реципієнта. Письменник уважає, що виключно завдяки спільним зусиллям автора та читача розв’язання проблем національного минулого стає можливим. Діалогізм Петра Кралюка в дисертації мотивується декілька чинниками. Серед них – своєрідність особистості автора, який є і літератором, і науковцем водночас. Письменник-філософ спирається на досвід еристики в процесі створення історичних романів. У дисертації обґрунтовується також увага Петра Кралюка щодо діалогічної побудови творів за обставин постмодерної доби: митець виходить із того, що образ дійсності (події) завжди має суб’єктивний характер. Герої романів перебувають у стані суперечки один з одним або з наявними трактуваннями подій і осіб, намагаються обґрунтувати власну позицію, ставляться із сумнівом до почутого або ж цілком поділяють чийсь погляд. У будь-якому разі людина в прозі Петра Кралюка відкрита до діалогу або полілогу. У другому розділі дисертації зосереджено увагу на діалозі між текстами та елементами текстів історичних романів Петра Кралюка, утіленому завдяки паратекстуальності й інтертекстуальності. Безпосередньо перед самим текстом є паратекст, який уводить читача до художнього світу твору і викликає в нього відповідну антиципацію. Відомо, що до паратекстуальних елементів належать заголовок, ім’я автора, жанрове позначення, присвята, епіграф, передмова, ілюстрації тощо. Паратекстуальність в історичному романі «Шестиднев» згаданого письменника реалізується через заголовок, присвяту, епіграф, передмову, назви розділів і післямову. У цьому творі паратекст підкреслює жанрову своєрідність роману (шестоднев), сюжетні колізії, авторську інтенцію виникнення художнього тексту і зв’язок із живописом. У «Сильних та одиноких» натомість провідною є метатекстуальність – різновид паратекстуальності, який постає у вигляді авторських приміток і коментарів у тексті. Метатекст у вказаному творі розкриває реалії боротьби Організації українських націоналістів (ОУН), провідником якої тривалий час був Степан Бандера. Наприкінці роману Петро Кралюк надає своєму читачеві пояснення та наукові коментарі, зосереджується також на героїчних портретах українських націоналістів та цитатах, які суголосні описаним подіям у творі. Роману «Данило Острозький» Петра Кралюка властива стилізація середньовічних наративів, оскільки цей текст складається з 67 невеликих за обсягом частин. Кожна з них претендує на окреме прочитання, проте їхня сукупність утворює цілісний і завершений художній твір. У такий спосіб згаданий роман «Данило Острозький» має ансамблевий характер. Роману «Справжній Мазепа» властивий діалог із класичними текстами, зокрема творчістю представника «української школи» XIX ст. Миколи Гоголя. Петро Кралюк удається у своєму творі до стилізації та пародіювання для висміювання абсурду сьогодення, його критики й пошуку можливого виходу з нього. Історична романістика майстра слова XXI ст. містить численні алюзії, ремінісценції та цитати, які значно поглиблюють контекст, інтелектуально збагачують його, є відповідним підґрунтям міркувань, емоційних станів, переконань героїв. У третьому розділі дисертації наголошено на значенні діалогів як комунікативних актів в історичних романах Петра Кралюка. У творі «Шестиднев» саме діалог передусім між головними героями (Василем-Костянтином Острозьким і маляром Іваном) допомагає встановити правду щодо минулого. Зіткнення різних поглядів персонажів, їхнє виголошення та обмірковування дозволяє скласти максимально об’єктивну картину віддалених у часі подій. Завдяки діалогу в романі «Данило Острозький» герої мають змогу встановити істину щодо минулого, зіставляючи та обдумуючи представлені писемні пам’ятки. У процесі умовного спілкування з голосами попередників дослідник старовини Василь Суразький починає усвідомлювати достовірність написаного в історичних рукописах або ж умовність у них. Діалогізм «Справжнього Мазепи» Петра Кралюка полягає в співіснуванні в цьому творі різнорідних ідей. У вказаному історичному романі міркування Миколи Гоголя, Зиґмунда Фройда, Едічки, Професора і самого автора стикаються між собою, пропонуючи читачеві обрати відповідну інтерпретаційну стратегію. Така поліфонія у творі свідчить про бажання письменника не обмежувати свого реципієнта єдиним можливим тлумаченням подій давнини. У романі «Сильні та одинокі» бесіда також відіграє ключову роль у вирішенні проблеми самоідентифікації головного героя – Степана Бандери. Згаданий лідер ОУН сперечається зі слідчим Валігурським та уявним ідейним опонентом Яремою Вишневецьким, доводячи їм свою думку стосовно української нації. У такий спосіб аналіз історичної романістики Петра Кралюка засвідчив оригінальну авторську концепцію осмислення минулого, її дискусійність, широту охоплення проблем, інтелектуалізм, зв’язок з іншими творами. Саме завдяки паратекстуальності, інтертекстуальності та діалогу думок виникнення художнього світу історичних романів письменника XXI ст. стало можливим. Чотири історичні твори («Шестиднев», «Сильні та одинокі», «Данило Острозький», «Справжній Мазепа») Петра Кралюка охоплюють часовий проміжок від XIV ст. до сьогодення, розкриваючи комплекс важливих національних питань і пропонуючи можливі рішення для них.Документ Топологічні ознаки картини світу у творчості Василя Махна(2025) Ганченко, Анастасія Юріївна; Hanchenko, Anastasiia Yu.Ганченко А. Ю. Топологічні ознаки картини світу у творчості Василя Махна. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 Філологія. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2025. Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена увагою до топологічного повороту в гуманітаристиці, котрий постав продуктивним об’єктом теоретичної рефлексії сучасних літературознавців, філософів, культурологів. Протягом багатьох століть, від епохи Античності і до сьогодення, теоретики асимілюють ідеї, вчення про простір, зокрема про топос, як цілісну та окрему систему, наголошуючи на індивідуальності категорії «простору» як автентичного способу вираження. Науковці-теоретики, серед яких А. Асман, Т. Гундорова, Е. Левінас, Н. Малютіна, Я. Поліщук, Т. Шевченко акцентують увагу на просторах ліричних та есеїстичних текстів як окремій системі координат із самостійною внутрішньою динамікою. Ідеться про асиміляцію та співіснування різних культурних традицій та впливів, відмінних моделей ідентичності, традицій та новаторства. Актуальність дослідження також зумовлена тим, що просторовий дискурс репрезентує різні динамічні процеси трансформації, що нерідко стають результатом актуального співіснування постмодерних та інших тенденцій у літературознавчому процесі. Важливою та сучасною постала інтерпретація просторових координат у творчості сучасного письменника В. Махна, який є представником модерністичного та постмодерністичного руху, творчість якого, проте, ще не була об’єктом системного наукового осмислення з погляду топологічних практик. Об’єктом дослідження постали ліричні збірки В. Махна («38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» «Єрусалимські вірші», «Поет, океан і риба», «Одновітрильний дім») та есеїстичні збірки письменника («Котилася торба», «Околиці та пограниччя», «Уздовж океану на ровері», «З голосних і приголосних: енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини»). Дотичним до названих збірок матеріалом вивчення постали також окремі інтерв’ю письменника. Предметом дослідження постала картина світу митця крізь призму просторових координат, презентована у названих збірках. У процесі дослідження виявлено, що простір у творчості В. Махна є відображенням різних наповнених моделей: окреслення певних топосів, акцентування місць стає площиною для обміну культурними кодами та надбаннями. Митець нанизує в просторі спогади, культурні пам’ятки, знакові місця, алюзії на мистецькі надбання, зокрема літературні тексти, що надає простору есеїстичного чи ліричного тексту окремого та особливого забарвлення, адже він стає платформою для рефлексії митця та його реципієнта. Заявлена проблема актуалізує горизонт літературознавчих пошуків, адже розширює межі простору та топологічної рефлексії, ідентичності та ідентифікації, культури, пам’яті. Відтак розробка та вивчення картини світу у творчості В. Махна крізь призму топологічних студій постала актуальним питанням у сучасному українському літературознавстві. З’ясовано, що осмислення топологічної тематики у творчості В. Махна, зокрема у ліричних та есеїстичних текстах, представлене, передусім, у працях українських дослідників, як-от: Т. Гундорової, О. Демчук, О. Казанової, В. Колкутіної, С. Кочерги, В. Мусій, Я. Поліщука, К. Сільман, І. Томбулатової, Т. Шадріної, Т. Шевченко, М. Якубовської тощо. Між тим картина світу митця крізь онтологію топосу системно не вивчалася, тим більше в ліриці та есеїстиці у порівняльному аспекті. Мета дисертаційної роботи полягає у вивченні картини світу В. Махна, відображеної в його ліричних та есеїстичних творах, з погляду топологічного повороту в літературі. Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання роботи: обґрунтувати теоретичні засади та традиції топологічного повороту в літературі; дослідити специфіку художньої репрезентації категорії простору в контексті ліричних творів та есеїстичного письма В. Махна; проаналізувати зв’язок між уже відомими просторовими концептами і новими в ліричній та есеїстичній спадщині письменника, окреслити основні практики творення топосу; схарактеризувати моделі картини світу в есеїстиці та ліриці митця, предметно зупинившись на акті відображення суб’єкта й топосу ліричного героя та есеїстичної оповідної інстанції; порівняти засоби відображення картини світу крізь призму топосу в есеїстичному і ліричному дискурсах; систематизувати специфіку моделювання художнього простору у творчості автора, репрезентовану в його збірках лірики та есеїстики. З огляду на мету та завдання дисертації під час вивчення топологічних ознак картини світу у творчості Василя Махна використано такі методи: герменевтичний, скерований на інтерпретацію просторових образів лірики та есеїстики письменника; семіотичний, орієнтований на декодування образної та знакової системи художніх світів творів; метод літературознавчого моделювання, спрямований на розробку моделей картини світу крізь призму простору в есеїстичній та ліричній творчості з урахуванням ментальних, художніх та культурно-історичних чинників; феноменологічний, спрямований на літературно-критичну інтерпретацію творів, що базується на дослідженні мовно-смислових джерел та психологічних передумов виникнення феноменологічного дискурсу у творчості митця; біографічний метод, що уможливив узгодження процесів ліричного та есеїстичного текстотворення з біографічним контекстом митця та інтенціями індивідуальної авторської свідомості. У дисертаційній роботі також застосовано засади культурної антропології щодо декодування інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків у текстах митця і компаративний підхід для осмислення вивчення структури есею, його топологічно-рефлексивних властивостей і ліричного твору крізь онтологію топосу. Теоретико-методологічною базою дослідження стали праці, у яких осмислюється феноменологія простору як такого в ліричному та есеїстичному дискурсах (А. Ассман, М. Бахтін, М. Гримич, Е. Гуссерль, О. Демчук), антропологічні підходи до осмислення простору (Р. Барт, М. Бахтін, У. Еко, Е. Левінас, Я. Поліщук), феноменологічні підходи Р. Інґардена, вчення про феноменологію простору Г. Башляра, концепти культурної антропології (А. Ассман, П. Коннертон). Літературно-критичним підґрунтям дослідження стали праці В. Агеєвої, С. Вдовіч, Р. Гром’яка, Т. Гундорової, О. Демчук, Л. Зельман, О. Казанової, Ю. Коваліва, В. Колкутіної, Т. Конівіцької, С. Кочерги, Н. Малютіної, В. Мусій, І. Нечиталюк, С. Павличко, Я. Поліщука, К. Сільман, І. Томбулатової, Т. Шадріної, С. Шебеліста, Т. Шевченко, М. Якубовської, присвячені різним аспектам творчості В. Махна. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що: - уперше картина світу В. Махна системно осмислена в його ліриці та есеїстиці; - уперше здійснено комплексне дослідження моделей простору есеїстичних та ліричних збірок сучасного українського письменника В. Махна, систематизовано та диференційовано просторові ознаки його ліричних та есеїстичних творів та способи їх організації; - уперше проаналізовано та систематизовано вектори топологічного повороту в кореляції з постмодерною культурою, пам’яттю, історією з огляду на різноманітну творчість письменника; - простежено спільне та відмінне у формуванні есеїстичного та ліричного художнього просторів з теоретичного погляду. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (216 позицій). Загальний обсяг роботи – 198 сторінок. У першому розділі дисертації досліджено зв’язок топологічного повороту з літературою, практики проблематизації простору в есеїстиці та ліриці, взаємодію понять «картина світу» та «топос», а також здійснено огляд літературно-критичного осмислення творчості В. Махна. Виявлено, що у творчості письменника топос є ключовим поняттям, що демонструє породжуване свідомістю митця просторово-ментальнісне утворення та репрезентує своєрідну художню практику втілення авторської ідеї через простір, тож створена ним картина світу є набором динамічних ознак, що формують авторську свідомість та сприйняття навколишньої реальності. З’ясовано, як взаємодіють між собою поняття «картина світу» та «топос»: усвідомлення авторської (само)ідентифікації відбувається в контексті вже сформованої картини світу митця (набором уявлень та представлень про буття), що взаємодіє з географічним, реальним або ж метафізичним чи уявним простором. Визначено, що творчість письменника є багатогранною, однак контроверсійною в літературно-критичному осмисленні. У другому розділі роботи досліджено есеїстичні збірки В. Махна «Котилася торба», «Уздовж океану на ровері», «Околиці та пограниччя» крізь призму топологічного повороту. З’ясовано, що саме в есеях автор реконструює власну ідентичність у своєрідному процесі пізнання крізь повторюваний у різних варіаціях топос, що репрезентує чіткий та стійкий ракурс мислення митця. Топоси в есеїстиці онтологізуються письменником та повторюються від есею до есею, від збірки до збірки, однак щоразу набувають нових ознак. Зосереджено увагу на урбаністичних топосах Нью-Йорка, Бучача, Єрусалима, Кракова, Чорткова, Рима, Тернополя, Тель-Авіва тощо як визначальних та описано художні техніки їх створення, серед яких інтимізація, розлогі описи, суб’єктивно-індивідуальний підхід презентації мислення та акцент на приватності створеного спатіуму. Зосереджено увагу на тому, що, попри свою повторюваність, топос зберігає основне смисленнєве ядро – автобіографічність, що в есеїстиці митця є шляхом до самого себе, самоствердженням, осмисленням у пошуках і роздумах. З’ясовано, що оповідна інстанція не лише репрезентується в тексті крізь топос, але й конкретизується в географічній та історичній площинах, представляючи авторську мисленнєву систему координат, котра простягається ментальною подорожжю минулим, теперішнім та майбутнім. У третьому розділі дисертації репрезентовані практики проблематизації простору в ліричних збірках митця («38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Єрусалимські вірші», «Поет, океан і риба», «Одновітрильний дім»). З’ясовано, що ліричний герой поезій перебуває у постійному пошуку власного місця у світі, прагнучи віднайти відповіді на питання, що його турбують. Звернено увагу, що в ліричній спадщині митця також представлено ті ж самі топоси, що були репрезентовані в есеїстиці, однак техніки побудови картини світу в поезії постають іншими, хоча й у чомусь збігаються з есеїстичними. Виявлено, що художньому світу ліричного твору властиві метафізичний погляд на світ, розмита автобіографічність, що здебільшого є узагальненою, образна деталізація, відтворення стану помежів’я та художня рефлексивність як переживання. З’ясовано також, що лірична спадщина митця є стилістично різнорідною, суґестивною та політематичною. У четвертому розділі дисертації проаналізовано збірку митця «З голосних і приголосних», котра засвідчила новий етап творчості митця, зокрема щодо відтворення топосу та організації авторської картини світу. З’ясовано, що автор репрезентує нову форму організації власних есеїв – енциклопедичний словник, де звертається не лише до проблем самототожності крізь топологічні координати, але й до тематики мови та війни, літератури та війни, самопожертви та жертвопринесення. Виявлено, що простір у збірці є реконструйованим із великої кількості деталей, спогадів та пошуків відповідей на поставлені питання, есеї збірки вирізняються такою часово-просторовою організацією, котра дозволяє читачеві нівелювати кордонами та пограниччям, дає можливість переміщатися разом із автором його спогадами, емоційними станами, фактами та місцями. У збірці топос більшою мірою постає не автобіографічним чи географічним поняттям, а загальнокультурним. У висновках наголошено на тому, що картина світу митця, безперечно, знаходить своє відображення в його ліричному та есеїстичному доробку в контексті топологічного повороту. Це виражається, перш за все, у реконструюванні окремих топосів, що є репрезентантами авторської картини світу, адже вони уособлюють досвід, пам’ять та знання, отримані автором. За допомогою інтимізації, деталізації, розлогих описів, ретроспекції та суґестивності топосу митець репрезентує власну картину світу. Топоси є носіями не лише досвіду, але й рефлексії, що виникає в процесі осмислення митцем сучасного і минулого. У процесі аналізу окремих топосів у ліриці та есеїстиці митця було виявлено, що в їх формуванні є спільні та відмінні риси, що пов’язані з жанровою специфікою. Серед спільних рис було виокремлено простоту наративу, полікодовість тексту, поділ простору на «свій» та «чужий», а також нанизування в просторі тексту спогадів, деталей, відчуттів. Проте топос в есеїстиці постає більш конкретним, предметним, згущеним, натомість у ліриці він лише образно деталізований. У ліриці митець створює своєрідний метафізичний простір, де рефлексія як переживання та символізм як маркування буття домінують, тоді як в есеїстиці структурується реальність крізь філософський аналіз і культурну рефлексію. Також окреслено вагу автобіографічного компонента в ліриці та есеїстиці крізь онтологію топосу: у ліриці він зредукований і розмитий, натомість в есеїстиці конкретизований фактами і подробицями. Наголошено, що, асимілюючись, лірика та есеїстика В. Махна формують цілісну авторську картину світу, що репрезентує поєднання інтимного й універсального, локального й глобального. Ліричні та есеїстичні твори В. Махна є різними, але взаємодоповнювальними репрезентантами картини світу у творчості письменника.Документ Вербальна агресія в мережевому дискурсі: лінгвопрагматичний аспект(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2024) Малишева, Марія Геннадіївна; Malysheva, Mariia G.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 Філологія. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2024. Дисертацію присвячено зіставному лінгвопрагматичному аналізу виявів вербальної агресії в українськомовному та іспанськомовному сегментах соціальної мережі Facebook. Потрактовано вербальну агресію як предмет лінгвістичного дослідження, проаналізовано вияви вербальної агресії в дискурсі соціальних мереж, розроблено типологію комунікативних стратегій і тактик в межах комунікативного акту вербальної агресії. Актуальність дисертації зумовлено потребою комплексного зіставного дослідження виявів вербальної агресії поміж носіїв української та іспанської мов під час взаємодії в комунікативному просторі соціальної мережі Facebook з позиції лінгвопрагматики. Попри значний інтерес лінгвістів до вивчення явища вербальної агресії в різних сферах буття людини, проблему не можна вважати розв’язаною, оскільки терміносполука «вербальна агресія» досі не має загальноприйнятого потрактування, а наявні наукові розвідки, що висвітлюють вияви вербальної агресії в дискурсі соціальних мереж з позиції лінгвопрагматики, мають поодинокий характер та витлумачують лише окремі аспекти цього явища. Відповідно, вербальна агресія, а саме її теоретичний апарат та репрезентація в мережевому дискурсі, потребує комплексного лінгвістичного опису. Мета дисертаційної роботи полягає в проведенні комплексного зіставного аналізу виявів вербальної агресії в українськомовному та іспанськомовному сегментах соціальної мережі Facebook з позиції лінгвопрагматики. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: визначити поняття вербальної агресії, як предмета лінгвістичного дослідження й окреслити основні ознаки комунікативного акту вербальної агресії; проаналізувати поняття «мережевий дискурс», сформувати робочу дефініцію поняття і схарактеризувати комунікацію в соціальній мережі Facebook; простежити реалізацію та змоделювати комунікативний акт вербальної агресії в типових ситуаціях полілогічної взаємодії користувачів соціальних мереж у мовленнєвих жанрах допису і коментаря; кваліфікувати та схарактеризувати лексико-семантичні, граматичні, графічні й орфографічні засоби вираження вербальної агресії в соціальних мережах у дописах і коментарях носіїв української та іспанської мов; з’ясувати та описати основні комунікативні стратегії і тактики реалізації вербальної агресії в мережевому дискурсі й порівняти мовленнєву поведінку українськомовних та іспанськомовних користувачів соціальної мережі Facebook; окреслити вербальне наповнення та змоделювати семантичне поле лексеми «агресія»/«agresión» в українській та іспанській мовах на підставі словникових дефініцій та результатів асоціативного експерименту. Об’єктом дослідження є деструктивна мовленнєва поведінка учасників мережевого дискурсу, а предметом – мовні засоби вираження вербальної агресії в українськомовному та іспанськомовному мережевому дискурсі. Матеріалом для дослідження слугували дописи і коментарі користувачів українськомовного та іспанськомовного сегментів соціальної мережі Facebook, зібрані упродовж 2020–2023 років, загальною кількістю понад 2000 текстових фрагментів з тематичних спільнот та приватних сторінок відомих особистостей (українськомовний та іспанськомовний матеріал представлено в рівній пропорції); словникові дефініції та результати асоціативного експерименту (загалом проаналізовано 196 анкет носіїв української та іспанської мов). Потрактовано вербальну агресію як комунікативний акт, скерований мовцем на адресата з наміром завдати йому моральної шкоди через вербальний вплив. Комунікативний акт вербальної агресії є комунікативною взаємодією ініціатора (ініціаторів) агресивної дії і особи (осіб), на яку (яких) скеровано агресивну дію, наслідком такої взаємодії стає нанесення моральної шкоди особі (особам), на яку (яких) скеровано агресивну дію і визначений як «агресема». Агресему реалізовано в мовленні у формі конкретних варіантів – маркерів вербальної агресії, що зі свого боку репрезентовані засобами мови різних рівнів. Визначено мережевий дискурс як мовленнєву репрезентацію комунікативного акту, реалізованого у соціальних мережах. Наявність інформаційного приводу спонукає користувача соціальної мережі до висловлення думки, що оприлюднена невербально, вербалізовано і вербально. Ініціацією комунікативного акту є вербальна реакція, що, зі свого боку, стає новим інфоприводом і з’являється у стрічці інших користувачів соціальної мережі, тобто починається друга ітерація. Відповідно, комунікація в соціальній мережі Facebook потенційно є рекурсивною та має фрактальну форму. Окреслено елементи комунікативного акту вербальної агресії в соціальній мережі Facebook: учасники комунікативного акту (автор допису, коментатор; ініціатор агресивної дії, суб’єкт агресивної дії), контакт (власне взаємодія учасників комунікативного акту в межах певної гілки коментарів), референт (суб’єкт агресивної дії; може брати або не брати участі в комунікативному акті), код (тут: допис, коментар, обов’язково має містити маркер вербальної агресії). Вербальна агресія в українськомовному та іспанськомовному дискурсі реалізована за допомогою лексико-семантичних (інвективи, обсценна лексика та дисфемізми, лексеми з негативним оцінним значенням, сталі вирази, оказіоналізми), граматичних (вживання на адресу співрозмовника граматичних форм 2-ої та 3-ої особи (прим. ісп: йдеться про «él», «ella», «ellos», «ellas»), застосування граматичних форм жіночого роду на адресу особи чоловічої статі, упущення іменника після вказівних займенників, застосування дієслівних форм наказового або умовного способу; спонукальні речення з семантикою необхідності виконати дію, питальні речення з хибною пресупозицією), графічних та орфографічних (зловживання великими літерами та знаками пунктуації, подовження голосних і приголосних літер, графічне табуювання слів, що належать до мови ворожнечі, використання емодзі, анімованих та статичних зображень, наліпок) засобів. В іспанськомовному мережевому дискурсі наявні й__ інші маркери вербальної агресії: вживання означеного артикля з іменем або прізвищем особи, на яку скеровано агресію (в українськомовному сегменті не представлено); а в українськомовному – оказіональні трансформації антропонімів (в іспанськомовному – поодинокі), випадки застосування граматичних форм середнього роду на адресу людини (в іспанськомовному – не представлено), навмисне передавання звуків однієї мови графічними засобами іншої мови (в іспанськомовному – не представлено як маркер вербальної агресії). Випадки, коли певні маркери не представлені в певній мові, зумовлено відмінностями в граматичній системі мов (в українській мові немає артикля, в іспанській – середнього роду). Навмисне передавання звуків однієї мови графічними засобами іншої мови в українськомовному мережевому дискурсі є вмотивованим поверхневою схожістю слов’янських мов та вживається з метою іронізування та висміювання осіб, на яких скеровано агресію (здебільшого йдеться про російськомовних та людей, що не розуміють українську). В іспанськомовному мережевому дискурсі такого явища не представлено. В аспекті аналізу стратегічних параметрів комунікативного акту вербальної агресії домінують комунікативна стратегія дискредитації та завдавання образи, тоді як стратегії погрози та тролінгу є менш поширеними. Виокремлені стратегії та їхні ядерні тактики є спільними для українськомовного та іспанськомовного сегменту соціальної мережі Facebook, утім, носії української та іспанської мови добирають різні тактики із «банку тактик» та різні мовні засоби реалізації вербальної агресії. Комунікативні стратегії завдавання образи й дискредитації представлені в українськомовному дискурсі переважно рівномірно (35% = 357 текстових фрагментів проти 38% = 388 текстових фрагментів відповідно), наступною стратегією за частотою є стратегія погрози (19% = 194 текстових фрагментів), найменш представленою є стратегія тролінгу (8% = 81 текстовий фрагмент). В іспанськомовному мережевому дискурсі найчастотнішими також є стратегія дискредитації та завдавання образи (42% = 411 текстовий фрагмент проти 37% = 363 текстових фрагментіввідповідно), стратегії погрози (12% = 118 текстових фрагментів) та тролінгу (9% = 88 текстових фрагментів) представлені поодиноко. Причиною низької частотності реалізації стратегії погрози в іспанськомовному мережевому дискурсі є активна соціальна позиція носіїв іспанської мови: користувачі соціальної мережі Facebook залишають скарги на повідомлення, що містять елементи погрози. Для українськомовного мережевого дискурсу це явище не є характерним: повідомлення «владі» про порушення норм має соціально-негативне забарвлення й сприймається як донос. Загалом носії української мови вільно послуговуються нецензурною лексикою, інвективами, вдаються до оказіональних трансформацій окремих слів та словосполучень, не стримуються під час висловлення негативного ставлення до об’єкта агресії. Носії іспанської мови є більш стриманими, часто реалізують свій лінгвокреативний потенціал за допомогою порівняльних зворотів, гри слів та інших стилістичних засобів з метою висміювання, але також вдаються до нецензурної лексики й інвектив. В зіставному аспекті носії української мови є більш відвертими, невтримними й жорстокими під час розгортання комунікативного акту вербальної агресії, на відміну від носіїв іспанської мови. Лексикографічні джерела потрактовують лексему «агресія» як збройний напад однієї держави на іншу та як ворожий тип поведінки, а «agresión» – як напад на націю (країну) або людину (здебільшого мова йде про фізичний напад або про порушення прав об’єкта агресії) утім, результати асоціативного експерименту дають змогу встановити, що носії мови розширюють значення цих понять під час спілкування: у свідомості українськомовних респондентів агресія тісно пов’язана з почуттям злості, болю та страху, є виявом зла, має прояв війни та крику, а носії іспанської мови асоціюють це явище з почуттям болю (dolor), насильством (violencia) та поганим ставленням (maltrato) до інших. Семантичні поля лексем «агресія» та «agresión», розроблені за результатами аналізу словникових дефініцій та реакцій респондентів, переважно корелюють одне з одним в українській та іспанській мовах. У свідомості носіїв української та іспанської мови явище «агресія»/«agresión» актуалізується переважно на рівніемоційного сприйняття. До змодельованого на підставі словникових тлумачень і результатів асоціативного експерименту семантичного поля входять лексико-семантичні групи і підгрупи: ЛСГ «Насильницька дія» (підгрупи «Фізична дія (вчинок)», «Вербальна дія», «Інструмент», «Характеристика дії»); ЛСГ «Суб’єкт» (підгрупа «Характер», «Виконавець та об’єкт дії», «Емоції, почуття та фізичний стан»). Усі лексико-семантичні групи та підгрупи корелюють, за винятком підгрупи «Інструмент», що є непредставленою в іспанськомовному сегменті.Документ Соціальний статус у мовній картині світу художнього персонажа(2023) Степанова, Світлана Євгеніївна; Stepanova, Svitlana Ye.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 Філологія. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2023. 228 с. Сучасні соціолінгвістичні, лінгвокультурологічні, когнітивні напрями у вивченні мовної репрезентації соціальних статусів зумовили актуальність узагальнення і потреби систематизації маркерів соціальних статусів у мовних картинах світу художніх персонажів. Наукові здобутки гуманітаристики на сьогодні уможливили опис маркерів соціальних статусів як системи синтагматичних (набір, пучок, комбінації одночасно діючих соціальних статусів), парадигматичних (вербальні й невербальні засоби, прийоми, механізми, які служать для вираження соціального статусу у мовних картинах і ехо-картинах світу персонажів, еволюції їхнього соціального статусу в певних мовленнєво-культурних сценаріях) і епідигматичних (у випадках багатозначності засобу) відносин. Мета цього дисертаційного дослідження – представити феномен мовної об’єктивації соціального статусу в художній картині світу як систему, організовану на підставі синтагматично-парадигматичних відношень з елементами відношень епідигматичних. Досягненню цієї мети передувала низка завдань, які вирішує здобувачка: 1) дослідити теоретичні засади, специфіку, історію вивчення проблеми вираження соціального статусу в мовній картині світу художнього персонажа, визначити сутнісну природу засобів і механізмів її омовлення; 2) проаналізувати низку художніх текстів кінця ХІХ – початку ХХ століття з метою відбору засобів персонажної вербаліки та персонажної невербаліки, які виступають маркерами соціальних статусів персонажів у мовних картинах світу; 3) уточнити типологію соціальних статусів, що цілеспрямовано маркуються вітчизняними авторами проаналізованих текстів і систематизувати структурно, прагматично і семантично різнорідні засоби об’єктивації соціального статусу художнього персонажа; 4) окреслити шляхи взаємодії вербальних і невербальних маркерів соціального статусу із суміжними категоріями мови й мовлення в літературно-художньому дискурсі; 5) визначити домінанти соціально-статусних характеристик персонажів в авторському художньому мовленні кінця ХІХ – початку ХХ століття. Об'єкт вивчення – засоби вираження соціального статусу художнього персонажа в мовній картині світу. Предмет дослідження – співвідношення підсистеми соціальних статусів художнього персонажа і підсистеми їх вербальних і невербальних маркерів, виражених мовними засобами, за принципами дихотомії синтагматичне / парадигматичне. Джерелом відбору матеріалу постали 10 художніх текстів кінця ХІХ – початку ХХ століття (однієї епохи) шести авторів (Ольги Кобилянської, Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Антона Чехова, Віри Інбер), які цілеспрямовано працювали над реалістичним висвітленням соціально-статусних характеристик центральних і деяких другорядних персонажів за допомогою персонажної вербаліки та персонажної невербаліки. Для стилістичного зіставлення залучено також матеріал 4 текстів дипломатичного підстилю офіційно-ділового стилю. Загалом картотека містить 1815 мовних знаків різної структури та аспектно-мовної належності (від фонетичних одиниць до текстових фрагментів): 1302 вербальних маркера і 513 невербальних маркерів, – які вжито письменниками як засоби вербалізації різних соціальних статусів персонажів. Наукова новизна отриманих у дисертації результатів полягає в тому, що в ній уперше зібрано та представлено як систему структурно, прагматично і семантично різнорідні маркери соціального статусу художнього персонажа. Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що проведене в ній дослідження різних за структурою та семантикою вербальних і невербальних засобів маркування соціальних статусів у мовних картинах світу художніх персонажів засвідчило, що феномен вербалізації соціальних статусів становить систему, організовану синтагматично-парадигматичними відношеннями між підсистемою соціальних статусів (синтагматичний складник) і підсистемою мовних засобів їх вираження (парадигматичний складник) з елементами епідигматичних відношень. Визначено кореляційну залежність певних груп вербальних і невербальних маркерів соціального статусу персонажів від дискурсивних ситуацій їх уживання та від різновидів цих статусів. Запропоновано концепцію дискурсивної організації оповідного тексту літературно-художнього дискурсу. Визначено механізми дії метадискурсивності оповідних художніх текстів щодо організації їхніх прагматико-дискурсивних контекстів. Установлено індивідуальні пріоритети авторів щодо домінантного використання прагматико-дискурсивних контекстів у проаналізованих художніх текстах, а також щодо застосування певних засобів вираження соціальних статусів персонажів у соціально окреслених комунікативних ситуаціях. Результати дослідження висвітлено у вступі, трьох розділах і висновках. Результати дослідження можуть бути використані в подальших наукових розробках і навчальних програмах низки філологічних дисциплін. Нові знання про системну організацію художніх засобів вербального вираження персонажем і невербальні засоби, виражені автором, про соціальну поведінку персонажа, покликані висвітлити когнітивні засади художнього зображення соціального статусу людини у різних мовленнєво-культурних сценаріях, а також мають зацікавити виробників перекладацького комп'ютерного програмного забезпечення для доповнення й уточнення програм. Результати дослідження відкривають перспективу виявлення й вивчення в різних лінгвокультурах комунікативних ситуацій і тактик маркування соціальних статусів художніх персонажів, а також особливості визначення самих статусів і взаємодії між ними.Документ Художньо-естетичні властивості казок у творчості М. Жука(2023) Романова, Катерина Василівна; Romanova, Kateryna V.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 Філологія. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. У дисертації проаналізовано казки Михайла Жука в аспектi художньо- естетичної своєрідності. Предметом безпосереднього аналізу постали казки М. Жука, що оприлюднені чи зберігаються у фондах Одеського літературного музею, з огляду на сюжетно-мотивну структуру, характер художньої подієвості, міжвидові (міжмистецькі) та родо-жанрові трансформації. Актуальність цього дослідження зумовлена потребою системного аналізу казок як знакового синкретичного жанру прози письменника. Дослідження про його творчість, що зʼявилися останнім часом (Ю. Михайлів, Я. Поліщук, В. Квіцинська, С. Лущик, О. Яворська), є вагомими, однак не становлять цілісного наукового осмислення казкової спадщини М. Жука в контексті панорамного огляду його малярської творчості та біографії. Важливо також осмислити казки М. Жука в контекстi модернізму, враховуючи дидактичність його художнього слова, орієнтовану не лише на читачів молодшого віку, а й на дорослих реципієнтів. Посутнім є й вивчення просвітницько-романтичних тенденцій творів цього письменника. Матеріалом дослідження постали понад 30 казок митця, надрукованих окремим виданням або виданих у збірниках у 20-х рр. ХХ ст. чи оприлюднених у наш час, а також рукописні тексти казок (у завершеному чи незавершеному станi), що зберігаються у фондах Одеського літературного музею. Предметом дослідження постала художня своєрідність поетики казок М. Жука; особливості наративних стратегій у малій прозі автора; динаміка текстотвірних чинників, зумовлена комунікативними стратегіями автора та інтенціями текстів. З огляду на мету і завдання у дослідженні використано низку методів: структурно-семіотичний під час дослідження родо-жанрової природи синкретичних творів як чинник утворення картини світу; міжмистецьких та міжвидових зрощень; особливостей театралізації і драматургізації художнього висловлювання. У роботі застосовано принципи наратологічного аналізу, що дозволило виявити авторські інтенції та комунікативні стратегії, які набули образного втілення завдяки візуалізації представлених подій. Дослідження авторських рукописів дало змогу простежити динаміку задуму та появи творів у порівнянні з надрукованими текстами. Вдалося представити, як текст рукопису відобразив різні етапи творення тексту: від первинного задуму до остаточного втілення ідеї казки. Порівняльний метод також використовувався при зіставленні рукописів та друкованих творiв, а також при порівнянні елементів, засобiв, прийомiв образотворчої та літературної творчості М. Жука. Крім цього, застосовано герменевтичний метод та метод міфопоетичного аналізу образів казок. Частково використані біографічний та культурно-історичний методи, оскільки в деяких творах простежуються автобіографічні елементи, а також алюзії до соціально-культурних реалій доби. Теоретико-методологічну основу дисертації склали праці провідних вітчизняних та зарубіжних вчених. Методологічним підґрунтям для аналізу наративних стратегій у поетиці казок М. Жука стали праці Р. Барта, К. Бремона, Ц. Тодорова, В. Тюпи, В. Шміда; теорії мотиву – А. Бема, О. Бойченка, О. Веселовського, В. Гете, Є. Мелетинського, В. Проппа, Б. Путілова, Н. Тамарченка, Б. Томашевського, О. Чудакова. Для дослідження в галузі генетичної критики та текстології залучені праці П. -М. де Біазі, Б. Бойе, А. Грезійон, М. Гнатюк, Р. Дебре-Женетт, Д. Феррер. Аналіз характеру родо- жанрової динаміки здійснилт на методологічному підґрунті праць М. Бахтіна, Т. Гундорової, Н. Копистянської, Н. Лейдермана, Н. Малютіної, В. Халізєва. У першому розділі проаналізовано етапи критичної та літературознавчої рефлексії біографії і творчості М. Жука, що дозволило створити цілісний образ художнього доробку митця, а також дослідити поетикальну своєрідність його казок. Огляд перших двох етапів вивчення творчості створив уявлення про модерністський контекст мистецьких пошуків М. Жука та про його письменницькі контакти на півдні України. На сучасному етапi вивчення прози автора сформовано стале уявлення про естетичні, образні та стильові особливості творів митця-модерніста (Я. Поліщук, О. Яворська, Ю. Ковалів). Дослідження останніх років (В. Квіцинська, А. Матусяк, Л. Соколюк) стали в нагодi для нашого аналізу різних аспектів казкової спадщини М. Жука, у тому числі картини світу, жанрової своєрідності, інтермедіальної природи. На підставі розгляду окремих досліджень модерністської казки, виявлено певні закономірності стилізації фольклорної та літературної казки в прозі цього періоду. Передусім ідеться про синкретизм жанрових, стильових, сюжетно- образних елементів у текстах казок (В. Костецька, В. Врублевська, М. Липовецький, Н. Копистянська, Н. Тихолоз, Г. Сабат тещо.). Простежено своєрідну закономірність комунiкаційних засад текстоутворення в працях як українських (В. Кизилова, Н. Тихолоз, Ю. Ярмиш), так і польських літературознавців (П. Бʼязі, В. Клоц, В. Костецька) які виявили властиве казкам романтизму і позитивізму дидактично-моралізаторське спрямування і відверте посилення психологізації повіствування. У другому розділі проналізовано сюжетно-мотивну структуру казок М. Жука. Зроблено висновок, що більшості казок М. Жука властива лінійна будова сюжету. Але в окремих казках, вiдповiдно до реалізації в них модерністичних ознак, спостерігаються риси дискретної організації хронотопу – зміна дня і ночі, пір року, наголошування на циклічності цих процесів (наприклад, у казках «Про доброго короля Пустилихо» та «Король Рік»). Сюжетний час оповіді в таких текстах відмінний від сюжету, пов’язаного з подією нарації, про що безпосередньо згадує оповідач у тексті казок. Звернено увагу, що в деяких казках, наприклад, «Сливи» або «Добра душа», зміна наративного фокусу бачення (від всевідаючого наратора до персонажа) також впливає на перервність подiй у сюжеті. Фрагментарна будова увиразнюється внаслідок поєднання оповіді наратора (опис події, узагальнення), невласне прямого мовлення (план бачення персонажа) і власне реплік самого персонажа (наприклад, прямої мови Цигана і Степана в казці «Добра душа»). У таких казках увиразнюються ознаки внутрішньо-психологічної подієвості, що не завжди узгоджується з сюжетними подіями, представленими як майже реальні в казково-міфологічному світі. Ця картина світу виявляє ознаки алегоричності, притчевості, що спонукають читача до однозначної інтерпретації. Серед мотивів, що створюють цілісну картину світу в поетиці казок М. Жука, детально проаналізовано мотиви чарівної води, чарівного перевтілення явищ (предметів) за допомогою слова та флористичні мотиви. У результаті аналізу виявлено різні аспекти реалізації мотиву трансформації сутностей у казках М. Жука. Він реалізується як мотив чарівного перетворення світу, людей, квітів, предметів за допомогою води або завдяки дії чарівного слова. Зокрема, зроблено висновок, що образ води виступає умовною єднальною ланкою між уявним та реальним планами подій (наприклад, у казці «Кораблики», коли через контакт із водою паперові кораблики, зроблені Муриком в умовно реальному світі, перетворюються на загарбницькі ворожі кораблі в уявному світі). Отож, здатність водної стихiї в її образному втіленнi до перетворення постає в казках М. Жука рушійною силою сюжету, який потім динамізується у зв’язку з перетворенням одних явищ на інші. Цей мотив грає помітну роль в загальнiй авторський картині світу. Його функції в поетиці тексту узгоджуються з модерністичними тенденціями образної передачі явища трансформації як певної буттєвої сили. Утілення мотивів проаналізовано з погляду перформатизації висловлювання, котра дається взнаки в тематизації комунікативних інтенцій, а також у контексті західноєвропейської сецесії, пов’язані з флористикою. Виявлено інтроспективну динаміку флористичної образності в казках митця (літератора і живописця). У третьому розділі, присвяченому характеру художньої подієвості у казках М. Жука, ідеться про наративні та комунікативні стратегії в казках М. Жука. У них виявлені особливості безособової нарації («Пшик», «Циган і Чорт») та нарації від третьої особи однини («Дядько і Дідько»). Зроблено висновок, що індивідуальне авторське бачення в казках цього письменника виявляє себе в картині світу твору, яка формується в уяві читача як візуально образний текст. У той же час погляд всевідаючого наратора розпізнається в мовленнєво-образній структурі висловлювання в новелістичній будові сюжету. Також у цьому розділі виявлено ознаки авторської самопрезентації у зміні назви казок, у посиленні риторики висловлювання та у відкритій структурі творів («Водичка Молодничка», «Летючий корабель»). Узагальнено, що візуалізація формує в уяві читача дискурс чарівно-фікційної образності, і, водночас, має ілюстративні властивості. Розглянуто чинники кореляції ілюстративностi у текстах казок і в малюнках художника («Дрімайлики»). В останньому розділі дисертації закцентовано увагу на жанро-видових трансформаціях казок М. Жука, що розглядаються залежно від комунікативних стратегій висловлювання і зумовленої тим адресації. Зокрема, в кореляції до цільової аудиторії (дітей, дорослих чи одночасно для аудиторії різного віку). Виявлено зв’язок між характерними ознаками казки-притчі, казки-байки, казки- новели та референцією до читача. Зроблено висновок, що в більшості казок М. Жука переважають повчально-дидактичні інтенції висловлювання, котрі узгоджується з семантичною та художньо-естетичною ланками структури творів. Не випадково різновиди казок письменника за спрямованістю авторських стратегій можна розділити на риторично-дидактичні та пригодницько- розважальні. Так, у казці-притчі «Спляча красуня» виявлені прийоми свідомого звернення автора до реципієнта як дитячого, так і дорослого віку, що посилює дидактично-алегоричне спрямування та увиразнює ознаки притчі в творі, а в новелістичних казках-анекдотах («Сливи» та «Ме») комунікативні стратегії спрямовані на обізнаного з дотепом та іронією дорослого слухача / читача. Характеристикою персонажа слугують фразеологізми та прислів’я, завдяки яким увиразнено прийоми аналогії: перенесення ознак з одного явища на інше. Установлено, що властиві деяким казкам М. Жука ознаки драматизації дії поєднано з перформативним характером висловлювання. Розглянувши художні особливості креолізованих текстів на основі казок М. Жука, вдалося виявити корелятивність вербального та зображального елементів у структурі казки як іконічного тексту, у якому авторські малюнки слугують семантичною інтерпретацією вербального тексту. Предметний аналіз поетики казки «Дрімайлики» довiв художню цілісність вербального та ілюстративного текстів. Ілюстративно-графічні елементи сприяють вирішенню семіотично-естетичних завдань автора, причому адресація наратора до візуального образу стає обов’язковим елементом картини світу в ньому. Таким чином, завдяки поетикальному аналізу на різних рівнях поетики і текстоутворення вдалось представити опубліковані та неопубліковані казки М. Жука як синкретичне художньо-образне утворення, позначене смисловими зв’язками вербального, іконічно-графічного та перформативного способу створення авторської картини світу.Документ Реалізація категорії інтертекстуальності в художньому дискурсі фентезі(2021) Бойко, Ольга Олексіївна; Boiko, Olha O.; Бойко, Ольга АлексеевнаУ дисертаційному дослідженні здійснено текстово-дискурсивний аналіз однієї з актуальних проблем мовознавства – інтертекстуальності та її реалізації в художньому дискурсі фентезі. Теоретичне обґрунтування базується на первинному вирізненні теорії діалогічності М. Бахтіним, а також визначенні інтертекстуальності Ю. Кристєвою; проаналізовано різноскеровані дослідження цієї категорії сучасними українськими та закордонними дослідниками. Уточнено поняття інтексту, інтертексту, міжтекстових відносин та інших дискусійних питань понятійно-термінологічного апарату інтертекстуальних досліджень. Співставлено поняття інтертекстуальності та інтердискурсивності. Ми схиляємося до думки, що інтертекстуальність є текстово-дискурсивною категорією через наявні ознаки дискурсивної діалогічності, які проявляються в царині тексту через актуалізацію «чужого слова» в первинному або трансформованому вигляді. Аналіз сучасних розробок у площині типології інтертекстуальності дав змогу розробити власну концепцію і аргументувати, що насиченість текстів цитатами різного кшталту, алюзіями, референціями виконує когнітивно-сугестивну функцію, актуалізуючи літературну й культурно-історичну пам’ять читача, надаючи імпульс до самостійного пошуку додаткової інформації, проведення паралелей і логічних зв’язків між новим текстом і тими, що були написані раніше тим самим автором або іншими. Під час опрацювання ілюстративного матеріалу ми оперували теорією прецедентності, розробленою В. Красних.Документ Мифопоэтическая парадигма в русской предромантической и романтической прозе 20–40-х годов XIX века(2009) Мусий, Валентина Борисовна; Мусій, Валентина Борисівна; Musiy, Valentyna B.Актуальность изучения мифопоэтической парадигмы в русской предромантической и романтической прозе 20-40-х годов XIX века обусловлена необходимостью: - комплексного изучения системы связей между русской литературой и мифологией; выявления факторов, которые определили своеобразие художественного воплощения мифа на каждом отдельном этапе развития литературы - анализа связи между переходными процессами в русской культуре начала XIX века и переменами в понимании мифа; - создания на основе интеграции стратегий разных гуманитарных наук модели перехода русской литературы от риторичности к художественности; - выявления основных направлений эстетизации мифа в русской литературе; - преодоления противоречивости в понимании художественных методов и литературных направлений в русской литературе начала XIX века (в первую очередь, русского предромантизма), изучения механизмов их взаимодействия;Документ Інвективи в українській мові(2013) Форманова, Світлана ВікторівнаМетою дослідження є аналіз сучасних форм українськомовної субстандартної вербальної інвективи та з’ясування її прагматичної, соціолінгвістичної та лінгвокультурної зумовленості. Мета дослідження передбачила необхідність вирішення таких завдань: простежити формування і становлення інвективи в українській мові; схарактеризувати ознаки інвективи як жанру; з’ясувати жанрово-стильові особливості античної, біблійної інвективи та інвективи епохи Відродження; визначити психолінгвістичні основи обрáзи в комунікативній інтеракції; проаналізувати національну специфіку інвективи та її різновиди в українській мові; висвітлити характерні семантико-стилістичні особливості української інвективи; обґрунтувати поняття інвективи як засобу сугестивного впливу та визначити її основні функції у мовленні; виявити гендерну специфіку вживання інвективи; схарактеризувати особливості використання інвективи у неформально-молодіжних угрупуваннях; розкрити організацію сучасних форм вербальної та невербальної інвективи у створенні конфліктного дискурсу; на основі соціолінгвістичного опитування визначити ставлення респондентів до інвективи; конкретизувати термінологічний апарат дослідження інвективи.